не люблю, я вам задам острашки !” ? Що, якщо в образі другого Ревізора повортається, здійснивши одне із своїх вічних кіл, перший, що тільки-но помчав геть, Іван Олександрович, як Хлєстаков вищього польоту, у новій і докінчено останній яві своїй ? “Згідно з повелінням із Петербурга” - ось що приголошує “як громом” усіх, не лише дійових осіб і глядачів, а, здається, і самого Гоголя.
...”В результаті, - говорить знову сам Гоголь вустами однієї з дійових осіб у розв’язці “Ревізора”, - в результаті залишається щось отаке ... я вам навіть пояснити не можу, - щось страхітливо - похмурне, якись страх безладдя нашого. Саме ця поява жандарма, що з’являється у дверях, це закам’яніння, до якого спричинилися для всіх його слова, що сповіщають про приїзд справзнього ревізора, який має стерти їх з лиця землі, винищити доконечно - все це якось незвичайно страшно”.
Чичиков.
У Хлєстакові переважае початок руху, “прогресу”, у Чичикові - початок рівноваги, усталеності. Сила Хлєстакова у лиричному пориві, сп’янінні; сила Чичикова - у розумному спокої, тверезості. У Хлєстакова “надзвичайна полегкість”, у Чичикова надзвичайна вагомість, розважливість у думках. Хлєстаков - споглядач; Чичиков - діяч. Для Хлєстакова все бажане - дійсне; для Чичикова все дійсне - бажане. Хлєстаков - ідеаліст; Чичиков - реаліст. Хлєстаков - “ліберал”; Чичиков - “консерватор”. Хлєстаков - “поєзія”, Чичиков - “правда” сучасної російської дійсності.
Але не зважаючи на всю цю явну протилежність, таємна суть їх та ж сама. Вони - два полюси єдиної сили; вони - брати-близнюки, діти російського середнього стану і російського ХІХ століття, найбільш серединного, буржуазного з усіх віків, і суть обох - “вічна середина”, “ні те, ні се” - абсолютна вульгарність. Хлєстаков стверджує те чого немає, Чичиков - те що є, - обидва однаково вульгарно. Хлєстаков задумує, Чичиков виконує. Фантастичний Хлєстаков опиняється винуватцем найреальніших російських подій, так само як реальний Чичиков винуватцем найфантастичнішої російської легенди про “мертві душі”. Це, повторюю, два сучасних російських обличчя, дві іпостасі вічного і всесвітнього зла - чорта.
“Найбільш справедливо, - зазначає Гоголь, - називати Чичикова - господар, набувач. Набуток - вина всього”. “- Так он як ! Отаким-то чином, Павле Івановичу ! Так от ви надбали, - говорить голова після звершення купчої на мертві душі.
- Набув, - каже Чичиков.
- Добре діло ! далебі, добре діло !
- Так я бачу сам, що більш доброго діла не міг би здійснити. Як би там не було, мета людини все ще не визначена, якщо вона не стала, зрештою, твердою ступнею на міцний підмурок, а не на якусь вільнодумну химеру юності”.
Чи не висловлює тут вустами Чичикова уся європейська культура ХІХ століття свою внутрішню сутність ? Вищий смисл життя, остання мета людини “не визначена” на землі. Кінець і початок світу недоступний для пізнання; тільки середина - світ явищ - доступна для пізнання, чутєвого досвіду, а відтак і реальна. Єдиним і остаточним мірилом для оцінки всього є тривкість, обгрунтованість, “позитивність” - середньої людської чуттевості. Усі філософські та релігійні сподівання минулих віків, усі їх поривання до безначального і безкінечного, надпочуттєвого - є, за визначенням Канта, лише “метафізична” і “теологічна” маячня “вільнодумні химери юності”. Але герой наш (герой нашого часу, як і сам час) уже був середнього віку і обачливо розхолодженного характеру. Він задумався “положительнее”, отже “позитивнее”. І от головна позитивна думка Чичикова і є думкою саме про те, як знехтували всім, що здається йому “химерою”, облудною примарою безкінечного, безумовного, стати твердою ступнею на міцний підмурок умовного, скінченного, відносного, єдиного, нібито реального. “Але чудово, - додає Гоголь, - що у словах його була все якась-то непевність, немовби тут - таки сказав він собі: “Ех, брате, брешеш ти, та ще й добряче !”. Так у глибині чичиковського “позитивізму” така ж всесвітня “брехня”, як у глибині хлєстаковського ідеалізму. Бажання Чичикова “стати твердою ступнею на міцний підмурок” - це саме те, що тепер пішло в хід - а тому - вульгарно, як зрештою і бажання Хлєстакова “взятися, нарешті, до чогось високого”. Обідва вони лише говорять і думають “як усі”; а насправді ні Чичикову немає ніякого діла до “міцних” основ, ні Хлєстакову - до гірських високостей буття. За консервативною розважливістю у одного приховується така ж “химера”, порожнеча, ніщо, як за ліберальною “полегкістю думок” - у іншого. Це не два протилежні кінці і початки, не божевільні, але все ж чесні крайнощі, а дві “безчесні, тому що занадто розсудливі” середини, дві однакові площини і вульгарності нашого століття.
Якщо немає в людському житті ніякого певного сенсу, вищого, ніж саме це життя, то немає для людини на землі і жодної певної мети, крім реальної перемоги у реальній боротьбі за існування. “Так їсти хочеться, як ще ніколи не хотілось” - цей несвідомий, стихійний зойк Хлєстакова, “голос природи”, перетворюється на свідому громадсько-культурну думку у Чичикова, думку про надбання, про власність, про капітал. “Більш за все бережи й накопчуй копійку: ця річ надійніша за все на світі... Копійка не підведе... Все зробиш і все проб’єш на світі копійкою”. Ось заповіт батька і всієї духовної батьківщини Чичикова ХІХ століття. Ось “найпозитивнішого” із століть, з його промислово-капіталістичним, буржуазним ладом, який на скрізь пронизав усю культуру, ось нібито єдино “міцний підмурок”,