Оноре де Бальзак і Україна
Колись, років вісім тому, їдучи на гостину до своїх батьків, на київсько-житомирській автомагістралі ми зустріли маленьке „Пежо”, обступлене збудженим натовпом. Біля автомобіля стояла розгублена жінка середнього віку, на вигляд – чужоземка й, очевидно, пробувала щось допитатися в тамтешніх селян. А вони не розуміли, що вона від них хоче. Бо запасу українських і російських слів французькій журналістці Франсуазі Перне (так звали „розгублену жінку”), не вистачало, аби пояснити, що й кого вона шукає в цих поліських краях, а назви „Верхівня” і „Бальзак” місцевим дідусям й бабусям нічого не промовляли. На щастя Франсуази, в багатьох провінційних школах було заведено вивчати французьку мову як чужоземну, й ми ще не встигли забути шкільну програму остаточно, тому нічого не залишилося, як допомогти колезі з самого Парижу знайти поліське село Верхівню, в якому колись жив автор „Людської комедії” Оноре де Бальзак.
З’ясувалося, що досі поблизу Бердичева, на Житомирщині, стоїть костел святої Варвари (в радянські часи він слугував спортзалом, а тепер у ньому моляться парафіяни Української Греко-Католицької Церкви), де вінчалися графиня Евеліна Ганська з „великим французом” Оноре де Бальзаком. На фасаді храму в меморіяльній рамці так і написано: „Тут 2 березня 1850 року житомирський прелат Віктор Ожаровський закріпив церковним актом шлюб Евеліни Ганської та Оноре де Бальзака”.
Перехожі не хотіли вірити своїм очам, коли з костелу святої Варвари місцеву красуню-багачку Евеліну Ганську під руку виводив уже немолодий, розповнілий, коротконогий, рудоволосий, але знаменитий на весь світ французький письменник Оноре де Бальзак. Його відкрита усмішка, що вже встигла стати легендарною, була того недільного ранку особливо просвітленою: щойно здійснилася найзаповітніша мрія його останніх сімнадцяти років – нарешті він став законним чоловіком графині Ганської.
Вельможні наречені ще не знали, що їхньому подружньому щастю суджений надто короткий вік – не мине й пів року, як Всевишній покличе О. Бальзака до себе, а Е. Ганська надовго одягне скорботні шати. Але це станеться через пів року, а покищо... Покищо вони щасливі настільки, наскільки можуть бути щасливими вже не першої молодости люди, котрим Бог раптом подарував ще один медовий місяць.
Їхній роман розпочинався з епістолярної таємниці. Закохана в талант великого романіста замужня поміщиця написала письменникові захоплюючого листа, зітканого з суцільних компліментів, й підписалася загадково „Чужоземка”. Без жодної зворотньої адреси.
Заінтригований Бальзак пише ще палкішу відповідь. Не знаючи, куди її надіслати, він йде до свого приятеля, головного редактора „Газетт де Франс”, й благає надрукувати послання на сторінках газети. Евеліна, прочитавши листа, чинить так само – відповідає авторові на сторінках журналу „Котідьєн”. Але цього разу ставить своє справжнє прізвище й адресу: Бердичів, Верхівня. Оноре де Бальзак скуповує в книжкових крамницях всі атласи Російської імперії й з люпою в руках скурпульозно починає розшукувати на безкрайніх, невідомих для нього досі просторах дивні назви „Бердичів” і „Верхівня”.
В Україну Бальзак приїздив тричі. Його шлях пролягав через Дубно, Броди... У Львові письменник цілий вечір провів у горелі „Жорж”, насолоджуючись французьким вином, грою в карти й архітектурними острівцями „маленького Парижу”. Втім, готельний сервіс і дороги справили на відомого европейця найбільше враження. Наприклад, бродівський готель „Руський дім” він назвав „місцем, яке лише дещо поступається французьким тюрмам”. А в Радивилові, коли його екіпаж загруз у дорожній багнюці так, що не було видно коліс, і карета сіла на „пузо”, довелося кликати на підмогу місцевих селян. П’ятеро здоровенних чоловіків нічого не змогли вдіяти, лише коли підмога збільшилася до шітнадцяти, карету вдалося витягти з калабані.
І попри все, Бальзак любив Україну. Він називав її „прекрасним краєм, мешканці якої самі не знають, серед якої краси живуть”. Під’їжджаючи вперше до маєтку Ганської, стомленому нелегкою дорогою поглядові парижанина відкрилася дивовижна картина: до білосніжного палацу, відтіненого вечірнім малиновим світлом, вела широка брукована дорога, наприкінці якої біля парадного входу під розкішним кленом стояла графиня Ганська, одягнена у фіялкові шати (улюблений колір Бальзака). Тут, у „східньому Люврі”, як назвав Оноре маєток Евеліни, йому буде суджено вперше (та й востаннє) в житті розслабитися після паризької суєти, творити не на кухні, не „на коліні”, а у власному робочому кабінеті в оточенні турботливої прислуги й люблячої дружини.
Утім, щодо любови, то людський поголос, та й пізніші дослідження бальзаківців, інтерпретували їхні взаємини по своєму. Вона любила його славу, а він – її гроші – ось і вся розгадка цього дивного роману, казали вони. Й як головний аргумент наводили „цитати” з реєстру маєтностей Ганських, котрі мали 21 тисячу акрів землі й 3 тисячі душ кріпаків. Та ще палац, який добудовували й розбудовували п’ятдесят років, сад з рідкісними породами дерев та квітів, де старий граф – чоловік Евеліни порозставляв клітки-вольєри з живими ведмедями... Та ще... Втім, одному Богові, напевне, було відомо достеменно що, де й скільки багатства мала графська династія Ганських. Зате про дилему Бальзака в період його роману з Евеліною – втікати з Франції чи потрапити в боргову в’язницю – знав не лише богемний паризький світ, а й газетні репортери. Саме вони рознесли по світу майже анекдотичну новину про те, як потрапити в помешкання Бальзака: потрібно було знати умовні сигнали, інакше знаменитий письменник, за яким по всьому Парижу полювали численні кредитори, просто нікому не
