Усього цього вже, думається, досить, щоб довести символістичний характер поезії Драй-Хмари. Але навіть і в зовнішньому оформленні своїх поезій він не завжди дотримується неоклясичних статутів («Ямби та анапест потроху бережуть устав»), як це можна було подумати, виходячи з його поетичної деклярації. Правда, більшість його поезій закута в чіткі силябо-тонічні розміри і в правильні, переважно чотирирядкові строфи; але нахилу до завершених у своїй пластичній симетрії форм (сонет, октава, дистихи) ми в нього зовсім не помітимо; а що ця накинута ним на себе форма віршів заважала йому, видно з його спроб писати такими типовими для російського символізму «дольниками» («Розлютувався лютий надаремне», «Ой, колом сонце догори», «На побережжі») і навіть верлібром («Ще губи кам'яні»). І в римах він намагається бути канонічним, а все-таки припускає модерні рими, що ігнорують післянаголосові приголосні (протряхають — гаю; крилас — прудкокрилий; лежу — жук тощо) і навіть удається до таких експериментів, як римування: берез — озер або нетрі — повітрі, цебто своєрідних консонансів. Не боїться він і дуже складних образів майже імажиністичного типу («Ще губи кам'яні дахів високих пожадливо бузу татарську ссуть» — «Замість блакиті висне повсть») або прозаїзмів:

На чорта нам такого фільма?

Доволі жартів, гри.

Та ні ж. Чорти зняли гармидер

І крутять, валять з ніг,

А хтось із міліонів відер

Шпурля на землю сніг.

(«Завірюха»)

Натомість властивого неоклясикам історично-мітологічного реквізиту, який допомагав їм підноситись над сучасним і перетоплювати злободенне в вічно-незмінне, в Драй-Хмари нема зовсім,— бо не вважати ж за такий реквізит згадку про Ноя («Під блакиттю весняною») або про орифлями («Горять священні орифлями»).

Те, що є в поезії Мих. Драй-Хмари неоклясичне — зовнішнє і поверхове, може, навіяне особистими впливами Мик. Зерова. Органічне, посутнє, внутрішнє, що чимраз зростало в міру розвитку поета, чим його творчість завоювала собі місце в історії нашої поезії двадцятих років — це глибоке іі ювелірно-тонке відтворення об'єктивного й суб'єктивного світів, узятих в їх нерозривній єдності, в плані символістичного світогляду й стилю.

Юрій ШЕРЕХ

Солотвина на Лемківщині, 1944

ЛЕБЕДІ

Присвячую своїм товаришам

На тихім озері, де мліють верболози,

давно приборкані, і влітку, й восени

то плюскоталися, то плавали вони,

і шиї гнулися у них, як буйні лози.

Коли ж дзвінкі, як скло, надходили морози

і плесо шерхнуло, пірнувши в білі сни,—

плавці ламали враз ті крижані лани,

і не страшні для них були зими погрози.

О гроно п'ятірне нездоланих співців,

крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,

що розбиває лід одчаю і зневіри.

Дерзайте, лебеді: з неволі, з небуття

веде вас у світи ясне сузір'я Ліри,

де пінить океан кипучого життя.

1928

* * *

Я світ увесь сприймаю оком,

бо лінію і цвіт люблю,

бо рала промінні глибоко

урізались в мою ріллю.

Люблю слова ще повнодзвонні,

як мед, пахучі та п'янкі,

слова, що в глибині бездонній

пролежали глухі віки.

Епітет серед них — як напасть:

уродиться, де й не чекав,

і тільки ямби та анапест

потроху бережуть устав.

Я славлю злотокосу осінь,

де смуток мій — немов рубін,

у перстень вправлений; ще й досі

не випав з мого серця він.

Дивлюся й слухаю: прозоро

співає струмінь битія,

і віриться, що скоро-скоро

так само заспіваю я.

1925

«ЛЕБЕДІ» І ЇХ ТВОРЧА ІСТОРІЯ

У першій книжці альманаху «Літературний Ярмарок» поміж іншими творами — Миколи Хвильового та Івана Сенченка, Юрія Смолича й Остапа Вишні, Івана Кулика і Петра Панча — вміщено невеликий вірш Михайла Драй-Хмари — сонет «Лебеді».

У наступному числі альманаху читачів не міг не зацікавити багатозначний діалог в інтермедії, написаній Хвильовим. Допитливий хлопчина — «піонер» — задає батькові перед «сонетним малюнком» низку начебто наївно-прямодушних запитань: «Тату, хіба лебеді співають?.. А чому вони нездолані й приборкані?.. А чому я не чув їхнього співу, що «гримить переможно»?.. А що це, тату, за лід одчаю й зневіри вони розбивають?..» Відповіді батька позначені цілим спектром відтінків: тут і нотка ніби легкого роздратування з непогамовної допитливості хлопця, і вимушена стриманість, і ледь помітна лукава посмішка, і явна недомовка, і прозорі натяки. На перше запитання батько відказує: «Ці, синку, якраз «співають». Юний співбесідник продовжує дошкуляти: «А чому?» — «Тому, що вони «співці». «Піонер» дивується: «А хіба й серед лебедів бувають співці?» На запитання: «А чому там написано про «неволю й небуття»?» — батько відгукується: «Та годі, кажу тобі: вони ж, бачиш, приборкані». У відповідь на запитання: «А хто їх приборкав?» — чується досить сумна репліка: «Самії себе приборкали».

У літературі діаспори маємо кілька згадок про «діалог» в інтермедії Миколи Хвильового. (Можна послатися хоча б на доповідь Юрія Шереха на з'їзді МУРу в 1948 р. у Мюнхені, на статтю Б. Перського (В. Міяковського) у часописі «Київ», 1951, кн. І). Коментуючії «діалог» у «Літературному Ярмарку» як алегоричне відтворення «долі українського п'ятірного грона неоклясиків» у сонеті Драй-Хмари, Б. Порськни слушно твердить: «Хвильовий дав своє завуальоване тлумачення сонета «Лебеді» з позитивної позиції в поставі до неоклясиків».

Істотні деякі додаткові чинники, пов'язані з «діалогом». Відомо, що «Літературний Ярмарок» відзначався невимушеною веселістю й винахідливістю, розкутістю й дотепністю. Але як і задерикуватість, так і іронічність і явно «епатажні» пасажі утверджувались «ярмарком» на чітких позиціях — естетичних і суспільних. Не випадково, мабуть, видавці «періодичного альманаху-місячника» з посмішкою, здавалося б, побічно, жартуючи, але ж настійно привертали читацьку увагу до «Лебедів».

У тому