Якусь невидиму магічну силу відчувають у соборі і Баглай-студент, і братова дружина Вірунька, і козацький професор Яворницький. Собор — мов жива, дивовижно прекрасна істота привертає до себе красою витвору людських рук і мозку. І ось над цим реально існуючим символом безсмертя народу нависла загроза знищення.

Мовчить собор. Щоразу перед ним Баглай почуває якийсь дивний смуток і щось навіть тривожне. Собор ніби має в собі щось від стихії, навіває щось таке ж велике, як навівають на людину степ, або ескадри хмар, або окутані вічними димами чорні індустрійні бастіони заводів...

Персонажі роману ставляться до собору, до Скарбного залежно від свого духовного розвитку, ерудиції, розуміння місця історичних пам'яток минулого, екології в нашому сучасному житті і, зрештою, від звичайнісінької людської совісті і рівня культури.

Микола Баглай. Уже на початку другого абзацу роману мова йде про Миколу-студента, який глибоко переконаний, що на Зачіплянці живуть праведні, правильні люди. Він за­коханий у своє заводське селище, в його працьовитих жителів, але собор — то його найсвітліша, найповніша любов. Баглая бентежить «німотна музика отих піднятих у небо бань-куполів». Микола відчуває її в реальності як одну з нерозгаданих таємниць світу, для нього краса Землі, краса витвору людських рук сприймаються як єдине ціле. Поетичний СЕІТ Миколи-студента охоплює і красу собору, і чарівну довколишню природу, і могутні металургійні заводи, які викликають у нього подив, захоплення. Щоправда, Баглай ніяк не може заспокоїтися, що в заводах нема очищувальної системи, і він поставив перед собою мету сконструювати її — повітря має бути чистим. Це його захоплення конструкторське — таки своєрідна поезія,— краса його помислів та інтелектуальних зусиль.

Єлька — один з найпривабливіших людських характерів, змальованих у романі, її доля схожа на долі багатьох сільських дівчат, які, підрісши, їдуть з рідного села світ за очі в пошуках щастя. Єльчина доля ускладнюється тим, що виростала вона при фермі напівсиротою без батька, а коли й матір у глинищі придавило, стала круглою сиротою, мов та билина при дорозі. Образ простої сільської дівчини письменник змалював щиро, з великою любов'ю. Ми вдивляємося в Єльчині задумані зеленаві очі, беремо близько до серця поневіряння безпаспортної дівчини, співчуваємо в горі, якого завдають їй бездушні кривдники і лицеміри, такі, як той ниций, осоружний бригадиру

Лобода, Образ Володьки Лободи літературознавці називають явищем досить складним і навіть загадковим.

У відомій праці «Собор у риштованні» Євген Сверстюк слушно зазначає: «Лобода — принципово новий характер у нашій літературі: письменник відкрив людину-функцію на грані робота, вільного від людських цілей, позбавленого стійких критеріїв. Ця людина-функція має страшну властивість розкладати цінності — одним дотиком, одним словом. Як в устах у геніального поета чи філософа все набирає вищого смислу, значення, світла й енергії життя, так у Лободи, навпаки, все розпадається, розкладається й гасне...»

Ізот Іванович Лобода — відомий ще до війни сталевар, чесна, принципова людина. «Козацька волелюбна душа» — хвалиться Володька. Але синові не відчути того страшного болю, якого завдав батькові, спровадивши його туди, звідки вже єдина дорога — на цвинтар.

Образ Лободи — Нечуйвітра має глибокий символічний зміст. У ньому живе дух славного козацтва, любові до рідної землі, досвід невтомного майстра-сталевара і нинішнього гро­мадського охоронця Скарбного від губителів природи. Він відійшов у вічність між чистими водами і зеленими плавнями рідного краю.

Ідейне звучання роману поліфонічне. Письменник зосередив увагу на філософських, історичних, моральних, етичних, екологічних проблемах. У творі розвінчано психологію духовного браконьєрства, викрито зловісні наміри безбатченків-руйначів національних святинь, витворених розумом, серцем і руками нашого народу упродовж тисячоліть.

У романі досягнуто єдності слова і змісту, високого рівня образно-художньої майстерності.

Письменник не ставив собі за мету занурюватися в глибини релігійної моралі. Для нього образ храму-собору — це передусім нетлінна пам'ятка козацького зодчества. Гончар дорожить і духовним генієм запорозького лицарства, і його патріотичними подвигами як у битвах з ворогами, так і в будівничо-мистецькій царині. Наші предки увічнили себе в неповторній красі цієї споруди, яка зачаровувала колись, чарує і тепер кожного, хто побачить її зблизька чи здалеку, хто заглибиться в мудрий задум цієї «гордої поеми степового козацького зодчества». І мимоволі ставимо перед собою далеко не просте запитання, яке так хвилювало Миколу Баглая: «А в чому ж твоя душа увічнить себе, де вони, поеми твої?»

Усім глибоким ідейним, філософським змістом роман звернений до нас, до наших нащадків: що ми створили? Який слід в історії свого народу залишили? Що збудували, а що зруйнували: «Ким ти будеш для них? З яким почуттям тебе спом'януть?»

Заповіти і діяння предків нагадують нам про наш великий священний обов'язок перед історією і сучасністю, перед минулим і майбутнім: як ми шануємо, як оберігаємо свої національні святині — такі, як зачіплянський собор? Який внесок ми зробимо в своєрідну естафету поколінь — ця проблема стосується кожного з нас. Як священну пам'ять маємо берегти дорогоцінні набутки минулих віків, оберігати їх і примножувати, а також дбати про наш внесок до скарбниці мистецької історії народу.

«Собор», позначений публіцистичним, полемічним пафосом, закликає плекати і оберігати духовні скарби, історичну, культурну, будівничу спадщину українців. Водночас у романі розвінчуються такі негативні прояви сучасності, як бюрократизм, бездуховність, нігілістичне ставлення до української культури, споживацькі тенденції, дух руйнування, нехтування народними звичаями, народною піснею, почуттями патріотизму.

«Собор» — звучить як симфонія величі народу, його творчого генію, як високохудожнє слово митця.