Своєрідність творів Альбера Камю
Світова література багата на талановитих письменників-філософів. До них сміло можна віднести письменника-сучасника Альбера Камю. Його твори заслуговують на увагу та дослідження.
КАМЮ Альбер (1913–1960) - франко-алжирський письменник-романіст і політичний мислитель працював у жанрі фантастики та в інших жанрах художньої літератури в стилі екзистенціалізму, відкидаючи пуританські елементи, настільки очевидні в творах таких його теоретиків, як К’єркегор, Гайдеггер і Сартр, і натомість створюючи власний екзистенціалізм з гедоністичними елементами, закоріненими в елліністичному язичництві. Викладаючи центральну свою доктрину, що стосується абсурдності (l’absurdіt’eґ), або ірраціональності всесвіту без Бога чи якогось абсолютного морального закону, Камю заявляв, що він схиляється до південних або середземноморських ідеалів теплоти і щастя, а не до холодних і мертвотних ідеологій півночі.
Його особлива форма екзистенціальної етики спородила характерну форму екзистенціальної політики.
В одному із своїх ранніх есе – «Листі німецькому другові» («Lettre ` a un amі allemand», 1943) – він дорікає своєму німецькому приятелю за те, що той, виходячи із справедливого твердження про ірраціональність всесвіту, доходить висновку про те, що він мусить підтримувати явно ірраціональну політику Гітлера.
Камю стверджує, що на ірраціональність всесвіту краще відповідати створенням порядку для людства у формі правосуддя. Оскільки екзистенціалістським критерієм автентичності є дотримання моралі на ділі, а не на словах, Камю довершив цей висновок своєю діяльністю, спершу поїхавши в Алжир у ролі політичного журналіста, а після поразки Франції в 1940 році взявши участь у русі Опору.
Роман Камю «Сторонній» («L’etranger», 1942), який з’явився в період окупації, отримав схвалення Сартра, і після визволення мислителя вітали в Парижі водночас і як видатного письменника, і як героя руху Опору. Та незабаром Камю відмежувався від «північних» екзистенціалістів, які ставали дедалі більше прорадянськими і промарксистськими незважаючи на глибоку теоретичну прірву, яка розділяла екзистенціалізм і марксизм.
Камю звинувачував Сартра, Мерло-Понті, Симону де Бовуар та їхніх товаришів у тому, що ті спокусились емоційною привабливістю насилля та ідеологічного екстремізму. Він спростовував їхні доводи, закликаючи до «середземноморської» мудрості, поміркованості, терпіння. В есе «Міф про Сизифа» (1942) він зображає свого героя Сизифа, який робить одне і те ж знову і знову, проте не відчуває щастя.
Його найбільшим вкладом у політичну теорію є твір «Бунтівна людина» («L’Homme reґvolteґ», 1951), у якому він проголошує, що справжній заколотник є не революціонером – людиною, яка прагне повалити існуючий лад і побудувати новий світ, – але людиною, яка протистоїть несправедливості за допомогою виважених засобів, націлених на те, щоб покращити життя свого сучасника, а не погіршити його. Ця книга – це нескінченне благання про «поступові мирні соціальні перетворення», або ліберальну соціальну демократію як форму, сказати б, більш знайому Великобританії і Скандинавії, ніж будь-якій «середземноморській» країні.
А.Камю вважав, що наукові досягнення не наближають нас до пізнання людського сенсу буття, не дають відповіді на глибинні екзистенційні питанням для чого ми прийшли у світ і в чому сенс нашого буття поза самим актом біологічного існування? Це ті екзистенційні питання, відповіді на які давала релігія, але, на думку Камю, відповіді ілюзорні, що вже не можуть задовольнити «мислячу тростину» новітньої доби. Неспроможна дати відповіді на ці питання й філософія, збиваючись на теологічні моделі, тобто приписування світові якоїсь вищої цілі, запрограмованої в об'єктивному ході речей.
Всі ці питання трактуються Камю в його першому великому філософському творі-есе «Міф про Сізіфа», який має підзаголовок «Етюд про абсурд». Камю проголошував: «Поза людським розумом немає абсурду. Отже, разом зі смертю зникає й абсурд, як і все інше. Але абсурду немає і поза світом». Абсурд існує лише в «людському всесвіті», і виникає він із протистояння людської свідомості нерозумному й непроникному світові, з усвідомлення закинутості людини в цей світ і її минущості. «Якби я був деревом чи твариною, - пише Камю, - проблема сенсу зникла б зовсім, бо я став би часткою цього світу. Я був би цим світом, якому я нині протистою всією моєю свідомістю, моєю вимогою волі. Нікчемний розум протиставив мене всьому творінню, і я не можу відмінити його розчерком пера». З цим усвідомленням дійсного місця людини у світобудові з'являється відчуття абсурду, який і є її «метафізичним станом у світі».
Але абсурд береться Камю як вихідний пункт роздумів, на перший план в есе висувається питання про виходи із цього «метафізичного стану». Це питання вирішується автором категорично. На його думку, існують тільки два виходи із стану абсурду, універсального безглуздя: фізичне самогубство, тобто знищення того, хто волає про сенс життя, або «філософське самогубство», стрибок через стіну абсурду в ілюзію, що наділяє вакуум людським змістом і сенсом. Піддаючи обидва ці варіанти докладному аналізу, заснованому на численних прикладах і прецедентах, Камю, зрештою, не схиляється до жодного з них.
Але що ж тоді пропонується? Відповідь слід шукати в заключному нарисі, який дав заголовок усьому есе. Тут Камю звертається до грецького міфу про Сізіфа. Мисляча людина уподібнюється автором цьому міфічному герою, вона приречена на вічне протистояння абсурду й боротьбу за самоствердження без надії на перемогу. «Сізіф, пролетарій богів, безсильний і бунтівний, знає про безкрайність своєї сумної долі; про неї він думає, спускаючись із гори. Ясність бачення, яка мала бути його мукою, перетворюється на його перемогу». Отже, ясність розуму не тільки відкриває людині трагізм її існування, але й стає
