Власне, у цих міркуваннях І.Франка виявлені основні концептуальні принципи оцінки духовного спадку Т.Шевченка. Тою чи тою мірою ці принципи будуть проявлятись і в наступних його науково-біографічних есе про Кобзаря. Це має місце навіть у студіях, предметом яких є інші за змістом твори українського пророка. Прикладом можуть бути такі його есе, як "Тарас Шевченко" (1891), "Переднє слово" (1889), "Тополя" Т.Шевченка” (1890) тощо. Кожен з перелічених творів важливий, але для нас найбільший інтерес становить перший з них.

Насамперед есе "Тарас Шевченко" друкувалося у різні часи українською, польською та німецькою мовами. У відповідності до вимог науково-біографічного жанру у ньому забезпечена документальна основа при висвітленні життєвого шляху поета, часу виходу його творів та їх місця в набутках українського письменства. Так, відповідає історичній істині твердження І.Франка про те, що поява книжки "Кобзар" становила" епоху в історії духовного розвою цілого народу українського...епоху і в житті самого Шевченка" [9, С.86].

Поєднуючи в своїй особі ерудита і аналітика, сумлінного дослідника та емоційного художника, І.Франко здійснив в есе "Тарас Шевченко" виважені й влучні узагальнення про суспільне та літературне подвижництво свого великого попередника. "Коли б мені пришлось одним словом схарактеризувати поезію Шевченка, - міркує І.Франко, - то я сказав би: се поезія бажання (підкреслення І.Франка - І.Б.). Свободне життя, всесторонній, нічим не опутаний розвій одиниці і цілої суспільності, цілого народу, - се ідеал Шевченка, котрому він був вірним ціле життя" [9, С.93].

Якщо значна частина радянських шевченкознавців упроваджувала атеїзм Кобзарю, то раніше І.Франко, навпаки, пов’язував витоки морально-етичних засад його творів з біблійними мотивами "То ж не дивно, - приходить він до висновку, - що й найвищий дотеперішній здобуток людськості на полі моральнім, велику ідею любові ближнього, сю основну ідею християнства, Шевченко в головній мірі вважав ділом женщини - Марії, матері Ісусової" [9, С.94].

У шевченкіані І.Франка окреме місце займає есе “Шевченко героєм польської революційної легенди" (1886). Цей невеликий твір мав кілька публікацій українською і російською мовами. Згодом він побачив світ окремим виданням, що свідчить про особливу зацікавленість автора в його поширені серед читачів. На відміну від уже згаданих нами есе, цей витвір І.Франка, зберігаючи основні прикмети науково-біографічного жанру, набув деяких ознак художнього життєпису. Зокрема, за допомогою художнього домислу у розповіді про Шевченка вкраплюється легенда про популярність його в народі, серед польських революціонерів.

Спочатку І.Франко, згадуючи про краківське антиавстрійське повстання 1846 року, розмірковує над тим, що подібні круті історичні переломи глибоко розворушували фантазію людську і сприяли "витворенню обіч правдивих історичних оповідань також цілого круга оповідань казкових, наполовину або й цілком видуманих” [9, С.31]. До останніх, на його думку, належить і польська революційна легенда. Її казковий герой виразив народну мрію про соціальну і національну незалежність рідної землі, про "свободне і щасливе життя поляків".

У Франка викликав щире захоплення той факт, що в брошурі польською мовою невідомого автора "Про сучасні відносини України до Польщі” (певно, виданій 1859 р. - І.Б.) він надибав "ту саму польську революційну легенду, прив’язану до особи нашого Кобзаря, Т.Шевченка, і то ще, мабуть, за його життя!" [9, С.32]. Адже, наголошується, Шевченко, як і польські революціонери, "також ходив поміж народ, братався з ним ... Його поезії, писані прекрасною, чистою мовою українською, носить високе знам’я народності, суть чисто занадто поривисті, занадто розпучливі, занадто гайдамацькі" [9, С.33].

Такий перегук мотивів легенди настільки схвилював І.Франка, що він дозволив собі розлого передати її зміст в своєму есе. У такий спосіб, нам здається, Каменяр прагнув підкреслити глибокий внутрішній зв’язок між українським пророкам і польськими патріотами, наголосити на народному характері подвижництва синів двох країн. Подібне Франкове прогнозування актуальне і для наших днів, коли незалежні Украйна й Польща зміцнюють взаємозв’язок в ім’я добробуту своїх народів.

Погоджуємося з дослідниками в тому, що від перших виступів у шевченкознавстві на початку 80-х років XIX ст. і аж до однієї з останніх статей про Кобзаря, написаних за кілька років до своєї смерті, І.Франко несхибно захищав і помножував традиції великого попередника. Його працям про Шевченка властиві глибина думки, наукова обґрунтованість, тонкість спостережень, багата аспектність в аналізі й синтезії [1, С.58].

Але у спадку І.Франка чільне місце займає і поетична шевченкіана. Як і для прозових творів “при створенні життєписів видатних письменників автора очікують безліч проблем, від вирішення яких залежить художня довершеність твору, його історична достовірність” [4, С.129]. В основному вона складається з таких віршів, як "Шевченко і поклонники" (1880), "Могила Тарасова" (1884), "В ХХІІІ-ті роковини смерті Тараса Шевченка" (1884), "В двадцять п’яті роковини смерті Тараса Григоровича Шевченка" (1886). Помиляються ті дослідники, які відносять ці поезії до історико-біографічного жанру. Адже згадані посвяти не засновані на фактах з життя Шевченка. Насправді, їх доцільно розглядати лише як поетичні роздуми Каменяра про незабутнього Кобзаря. Говорячи словами Богдана Мельничука, ці роздуми І.Франка є своєрідною "спробую перекинути місток від