І дійсно, в цих жовтанецьких лісах він обдумав багато речей, начеркнув, а навіть і виконав. Зробив був раз нарис великої епопеї, щось вроді «Мужиків» Реймонта, написав навіть пролог до неї, та відтак не знаю вже, що з тим сталось? Отак проминуло нам ще кілька гарних днів. Ми повідвідували майже всі жовтанецькі ліси (а великі і розлогі вони були), слухали і виучували співи співців з божої ласки. Казкового цвіту щастя по папоротях гляділи, та, на жаль, жодному з нас не судилось його в житті знайти.

Відтоді Франко, заохочений гостинним прийомом в домі моїх батьків, частенько — майже щотижня — пішки (З милі) забігав до Жовтанців, щоб, як він казав, «відвести душу». Не любив лишень стрічатись з якимись гостями у нас, перед якими, як він казав, «не хоче парадувати». Тому тоді, коли тих гостей не можна було якось зручно та швидко позбутися, Франко, не зважаючи ні на які просьби, ані переконання, ні на правила товариської пристойності, схоплював притьмом свій крислатий капелюх і, не дожидаючи підводи, пішки стрибав назад до Львова, зовсім не дбаючи, яке враження залишить така незвичайна поведінка по собі. Франко взагалі про якийсь товариський кодекс пристойності знав стільки, що новонароджене немовля.

Десь колись і я, відвідуючи Львів, переказувала до нього котримсь зі своїх братів-гімназистів, і ми стрічались на короткі хвилі. Одного разу стрічаю його, як іде з розмахом серединою вулиці задуманий, іде, як лунатик, ні на що не зважаючи і нікого не спостерігаючи. Сходжу я вже з тротуару і йду навпроти нього — не бачить мене! Соромно мені, щоб не побачив хто, а я таки мусила аж вдарити його квітами, що їх мала в руці, щоб мене зауважив.—

Здорові були! — кличу. — Про що так думаєте завзято?

Стрепенувся, зрадів:—

Ах, вітайте, товаришко мила! Я таки і думав про вас. Книжок для вас заготовив.—

От спасибі — кажу, — я таки зараз їх візьму, бо вже зараз їду!—

До мене зайдете? — здивувався.—

А чому ж би ні? Настрашуся, гадаєте, пані опінії! Ви знаєте, я іноді люблю їй навкірки робити! — сміюся.—

От і славно робите! — каже, все-таки недовірливо дивлячись на мене. — То ходімте!

[Вулиця] Ліндого вже недалеко. Пішли. Не було вже мені як повороту шукати. По дорозі Франко говорив весело, незважаючи на мою збентежену мовчанку. За кілька хвилин ми ввійшли до його хати.—

А ви чого так принишкли? — питає.—

Я хоч і відважна, — кажу, — а все-таки не годна позбутися деякої неприємності. А ще якби так, не дай бог, увійшов хто і мене тут побачив, то спаленіла б, як прихоплена на чімсь лихім.—

Нічого вам паленіти! До мене заходять лиш люди, які надто шанують мене та вас, щоб могли щось непристойного подумати. А впрочім, що б вам це зашкодило, коли б якийсь недоума і подумав собі щось зайве? А головне, що ви, моя музо, отеє розв'язали вашою благословенною появою оту проблему, над якою я даром мучив свого чуба від самого рання, — і тут, в хаті, і там, по дорогах літаючи та людей штовхаючи. Це дивно, що як вас побачу або хоч листок від вас прочитаю, так тоді мої натхненні думки так пливуть, що ледве пером їх наздоганяю. А такий тоді добрий стаю, що весь світ до серця тулив би! Що це я? Скажіть?

Мені стало ніяково.—

То сідайте ж та й пишіть! Шкода марнувати хвилин настрою, — кажу, — мені і так вже пора іти.—

Ще хвильку заждіть, а то, їй-богу, розвіється настрій! — каже він, підносячи мою руку до вуст.—

А таки мають рацію наші прабабки, — кажу, схоплюючись.—

Що, може, це щось непристойного — пошанувати вашу ручку за те добро, що ви з собою внесли до мого змученого чола та опадаючу душу здійняли на вершини творчості?—

З цього виходить, —