Коли у моїй відповіді на той перший лист Івана Яковича пишу йому: «Гадаю, що мені треба лишитися при прозі», — він зараз же в другому листі відповідає: «По перечитанні Вашої повісті «Настрій душ» я переконаний, що у вас більша спосібність до писання поезії». Але «сенс», — як пише Франко,— усієї моєї бесіди є такий: «Я радив би Вам перечитати собі де-небудь в граматиці «прозодію» і «будову вірша», ''познайомитись, що таке ямби, хореї, дактилі, амфібрахи і всі інші того роду дивогляди. А відтак читати поезії чільних майстрів. Коли б, може, у Вас не було такої книжки, де було б що-небудь про «прозодію» (є про неї в граматиці Осадци), то, будьте ласкаві написати мені — я зараз вам вишлю». Дальше радить познайомитися з архітворами світової поезії і зазначає, що «без великої праці і без широкого знання не можна написати що-небудь великого і вічно живучого». Лист закінчує словами: «Рад би бачити Ваш талант в якнайкращім розвою, рад би бачити Вас оздобою красою нашої рідної літератури. Надіюсь, що Ви не будете вважати зухвальством і нескромністю того мого бажання — Вас пізнати, котре випливає тільки зі щирого почитання Вашого таланту і з дбалості про його якнайкращий розвій».

У першому листі надіслала я свій вірш «Чия вина?», друкований в «Зорі» і в першому виданні «Рrіmа vеrа». У другому листі Іван Якович постскриптум відписує: «Засилаю Вам на карточці Вашу поезійку, перероблену трошки під зглядом форми. Побачите самі, що, як лиш можу і вмію, стараюсь не затерти Вашої мислі і не здути того ніжного пилку, котрий, мов легкою мрякою, обслонює Ваше чуття, вилите на папір. Конечно, я надіюсь, що Ви швидко й самі так запануєте над формою, що не будете потребувати допомоги від такої незручної руки, як моя».

Так поступив мій учитель з першим віршем, який я йому вислала. Характеристичне те, що він старався не змінити моєї думки, виправляв тільки форму.

В моєму рідному місті Миколаєві міщани говорили діалектом, яким не можна було писати мистецьких творів. Українська мова не була тоді літературно вироблена. Наша інтелігенція говорила польською або німецькою мовами. В учительській семінарії викладовою мовою була польська. Недостатнє знання нашої мови було причиною недосконалої форми моїх віршів.

У наступному своєму, третьому, листі Іван Якович навчає мене, яке завдання справжньої поезії. В наведених строфах своїх віршів зазначує, яким ритмом писаний вірш: «Не забудь, не забудь юних днів, днів весни». Ті довгі листи — повні наук, вказівок, і його зацікавлення до незнайомої — це доказ його пожертвування для ідеї.

Франко, як співробітник «Діла», мусив писати довгі статті «про податки, банки, каси, статистику, і економію, і чортзна-що такого», одначе при тій щоденній, важкій праці — знаходив час, щоб навчати мене, відкривши мою спосібність і хист до творення поезії.

На запитання Івана Яковича, чому пишу самі еротичні речі, я надіслала йому вірш «Все никне, все гасне на життя дорозі». Вірш помістив у наступному номері «Зорі», а в листі до мене пише: «Вірш той свідчить, що Ваша думка виривається з рамок любові і вилітає на широке поле». Коли до інших моїх двох листів не долучила віршів, Іван Якович питає: «Що се має значитися? Вже два листи від Вас дістаю, а вірша ані одного. Хіба ж це так годиться? Та коли так, то я й кореспондувати з Вами покину, бо до учительки Юлії Шнайдер мені яке діло? Я маю діло тільки до поетки Юлії Ш., а коли вона мені не ласкава запрезентуватися, то я рушаю собі на чотири вітри. Чи, може, я своїми науками знеохотив Вас до писання віршів? З Вашого останнього листа щось подібне видко, в такім разі я дуже жалую своїх наук. Але ні. Я знаю, що у кого є дар правдивий до поезії,— того ніяка наука не знеохотить, то й і з затрутого зілля потрафить мід виссати, як бджола. Того я не боюся за Вас. Тільки ж не тратьте віри в себе, не тратьте охоти до життя і працюйте, що можете. Я знаю й сам, що Вам усяка праця над собою не легко приходить при навалі урядової роботи, і для того я так само, як і Ви, рад би, щоб Ви видобулися з тої поганої Бібрки, перенеслись, наприклад, до Львова, де б могли, крім праці на хліб, працювати над своєю освітою, виправляти свої сили. Я знаю дуже добре, що Вам шкода тратити сили і вік на учительство».

І правда, при важкій учительській праці не мала стільки вільного часу і настрою, щоб писати мистецькі вірші. Втомлена по науці і під впливом осінньої непогоди, написала лист до Івана Яковича. У забутті, що це лист, змалювала свій настрій в недоладному вірші. Іван Якович у своїй відповіді змальовує здивування, що я сідаю до листа і рівночасно пишу вірш. Тому навчає мене — в який спосіб писати вірші: «Над змістом треба подумати, а над формою вірша треба попрацювати. По написанні відложити на деякий час. Опісля перечитати вірш голосно, щоб відчути, де є які хиби.