Творчість Григорія Сковороди у рецепції Валерія Шевчука
Довготривала традиція інтерпретацій та реінтрепретацій ідей Григорія Сковороди засвідчує актуальність його спадщини в минулому та сучасності одним з промовистих і переконливих прикладів такої популярності є творчість Валерія Шевчука. Григорій Савич є одним з духовних “наставників” який “навчив задовольнятися тим, що мене дано (Валеріяю Шевчуку – О.С.), і копати криницю в самому собі, тобто науці святої самоти”.[1]
Рецепція творчості та життя Григорія Сковороди, які для Валерія Шевчука є нероздільними, презентована у формі двох моделей: науково-дослідницької та художньої. Перша, до якої відносимо розуми викладені у літературно-критичних статтях “Григорій Сковорода – людина, мислитель, митець”[2] “Сковорода – Філянський і явище українського необароко”[3], “Ідея простоти в епітарноому світогляді Григорія Сковороди”[4] також численні ремінісценції та алюзії в інших працях, які засвідчують розуміння ідей Григорія Сковороди, подолання темпоральної інстанції між їхньою появою та сприйманням сучасника – інтелектуала.
“Перша перепона, яка постає перед тим, хто хоче набратись знань із скороводинської книжці, - пише Валерій Шевчук, - важка й не всім зрозуміла мова, якою він писав”[5]. Ця перешкода стала сприятливим грунтом для цілого ряду досліджень, в яких оцінка спадщини проводилась упереджено та суб’єктивно. “Tradutore – traditore” (перекладач - зрадник). Тому одним з головних завдань дослідника стає прочинання текстіа Григорія Сковороди поза ідеологічними спекуляціями та кривотлумачення в контексті його особистого життя та історичної епохи. В такому разі дослідник перетворюється в перекладача, оскільки намагається здолати відстань між “читанням” і “розумінням”, робить спробу відтворити ідентичну копію оригіналу і виявити істинні смисли, що ховаються за численними символами, метафорами, алегоріями. Така діяльність дослідника – своєрідне “пере-несення” чи “пере-кладка” (Г.-Ґ.Ґадамер). “З берега берег, з одного континенту на інший, від тексту до тексту”[6].
У статті “Ідея простоти в елітарному світогляді Григорія Сковороди”[7] Валерій Шевчук ревізує погляд на Григорія Сковороду як на вчителя простолюду, мало не “революціонера-демократа” і зазначає, що “мислитель ділив людей і бачив вартість людини не в становому, чи, як його недавно називали, класовому аспекті, а виключно в моральному, і світогляд його мав характер, на нашу думку, цілком елітарний і аж зовсім не популістський”[8]
Валерій Шевчук зосереджує увагу на ключових постулатах розуміння філософії Григорія Сковороди, що нерідко стає основою. Художньої реконструкції його образу. Григорій Сковорода для Валерія Шевчука – “символ мудрості української землі” [9], “сказав про світ та людина щось таке. Чого не сказали інші, учив людину жити так, як не вчили інші, а найголовніше – сам жив так, як учив, тобто зробив своїм ученням не тільки абстрактно вимурувані книжки, але й подав практичну науку людині, як жити найгармонійніше в цьому світі”[10]. Отже, вчення та життя Сковороди є punctum caliens, визначною точкою створення універсального еталону, гармонійного взірця життєвої екзистенції, буттєвого стилю.
“Інакше кажучи, - пише Валерій Шевчук, - Григорій Савич переніс проблеми загальної філософії у сферу етики (морального вчення), а вся його творчість – один великий заповіт чи посланіє не тільки свого часу чи свого народу, а людям часів у усіх земель”[11].
Сфера морально-етичних реляцій стає концептуальною як щодо інтерпретації в координатах доктрини Сковороди, так і в прозових творах письменника, і є наскрізним ітертекстуальним елементом філософських пошуків, оскільки прокламована у Григорія Сковороди, осмислена в дослідницьких працях та реконструйована у художній прозі Валерія Шевчука. “Історична епоха, - зазначає Любов Тарнашинська, характеризуючи прозу Валерія Шевчука, - не об’єктом художнього дослідження. А тільки тим історичним тлом, на якому розгортається не стільки зовнішня, скільки внутрішня “Дія” – пошуку сенсу буття, свого істинного “я” у системі морально-етичних, філософських координат”[12].
Когерентність текстів більш ніж очевидна, зумовлена інтенцією створення “діалогу” між різночасовими періодами осмислення цієї проблеми, презентування інтегрованого варіанту у формі ампліфікації темпорального горизонту її освоєння. Історична проза (чи, як називає її сам автор, історико-фантастична). Валерія Шевчука контамінує різні “Горизонти досвіду”. (.-Г.Яусс): історичної епохи, зокрема барасо та сучасності.
Відштовхуючись від тези Г. Г. Годдамера, що наголошував на геоменевтичному вимірі “розумінні чогось через-щось-інше та розмінні –себе -на - основі чогось”[13] простежимо концепти-зацікавлення. Які висловлює Валерій Шевчук в дослідженнях про Григорія Сковороду з наступною проекцією на його прозу і спробуємо з’ясувати їхню інтертекстуальну перехідність, єдинеосутнісну пов’язаність.
Предметом зацікавлень є поетика текстобудування та ідейно-філософська аксіологія Григорія Сковороди, конкретність виявлення взаємозв’язку між “Засобом” та “ідеєю”, “формою” та “Змістом”, між жанром, сюжетом, образом, тропом та їхньою функцією у продукуванні семантики. Прикладом чого є експлікації щодо концентрації смислу в притчі, байці, діалозі.
“Григорій Сковорода, - пише Валерій Шевчук, - будує свої притчі за певним, цілком установленим зразком. Це “прозаїчна історійка” подана здебільшого у формі діалогічній, що завершується логічним висновком письменник називає “силою”. Кожна такаа “сила” мислитель не резюме притчі. Всі ж вони – ніби ілюстрації до філософських постулатів Г.Сковороди. Загалом же, тут перед нами, як і в “Саді божественних пісень” ставиться той-таки трикутник: зло, добро і людина на роздоріжжі, в даному разі – в тваринному образі, вона має вибрати собі шлях чи прямий чи кривий”[14].
Сентенції висловлені в наведеній цитаті легко на проектується прозу Валерія Шевчука. Улюблений (зразковий) тип Шевчукового героя – людина - - інтроверт, другорядна щодо свого соціального статусу, ідеологічного не заангажована, позбавлена, як правило, суспільних регалій. Доречно пригадати Михайла Вагилевича з роману “Око прірви”, Михайла Вовчанського – “Початок жаху”, інші. Усі
