його закони і викликав його на двобій. Растіньяк переміг Париж, але знищив себе самого. Він свідомо вбив в собі хлопця із провінції, який любив працювати на винограднику і мріяв отримати юридичну освіту, щоб поліпшити життя своїх матері й сестри. Наївний провінціал перетворився на бездушного егоїста, тому що інакше в Парижі не вижити. Растіньяк пройшов через різні романи “Людської комедії” і набув значення символу кар’єризму і горезвісної “соціальної успішності”. Максим де Трай, родина де Ресто постійно виникають на сторінках різних творів, і в нас виникає враження про відсутність крапок наприкінці окремих романів. Ми читаємо не зібрання творів, ми роздивляємось величезну панораму життя. “Людська комедія” є яскравим прикладом саморозвитку твору мистецтва, який ніколи не зменшує величі твору, а навпаки – надає йому величі чогось наданого від Природи. Саме такою могутньою, набагато перевищуючою особистість автора, і є геніальна творчість Бальзака.
Проспер Меріме, ніколи не мав такої слави і авторитету, як Стендаль або Бальзак. Але це на зменшує значення його творчості. Художній розвиток Меріме виявився найтіснішим образом пов’язаним із ходом суспільного життя його країни, хоча сам письменник не намагався цей зв’язок публічно обґрунтувати або публіцистично задекларувати. Важливу роль у творчому становленні Меріме зіграло його знайомство із Стендалєм у 1822 р. Стендаль затяг Меріме до лав республіканців, заволік своїм бойовим духом, непримиримим ставленням до режиму Реставрації.
у 1827 р. Меріме видав збірку “Гузла, або Збірка іллірійських пісень, записаних у Далмації, Боснії, Хорватії та Герцеговині”, яка нібито носила яскраво виражений романтичний характер. Насправді збірка уявляла собою знущання над романтичними цінностями: тільки одна сербська пісня була насправді фольклорною, інші 28 були створені самим Меріме і видані за фольклорні. Дивує те, що Пушкін, Міцкевич і ціла купа вчених німців сприйняла збірку серйозно: в Німеччині були захищені дисертації, Пушкін і Міцкевич переклали низку пісень як фольклорних, без посилок на Меріме. У 1835 р. Пушкін звернувся до професора Соболевського, який особисто знав Меріме, із проханням з’ясувати ситуацію. Меріме прислав до Росії листа із вибаченнями і пояснив: “ “Гузлу” я написав по двом причинам, - по-перше, я хотів посміятися над “місцевим колоритом”, в який ми сліпо вдарилися”. Інший мотив виявився зовсім тривіальним: нестача грошей. Меріме вибачився і здивувався тим, що Пушкін попався. Так звані фольклорні балади несуть в собі іронічний підтекст, який важко не побачити.
у 1825 р. Меріме видав збірку “Театр Клари Гасуль”, яка уявляла собою нову містифікацію. Тепер Меріме ховався за іменем вигаданої іспанської письменниці і театральної діячки. Нібито іспанські п’єси дивують вмінням Меріме проникати в душу іншого народу. Іспанія стала для Меріме одним із естетичних орієнтирів ще із 1820-х рр. і набула особливого значення для його творчості. Французькому класицизму, який ще панував в ті часи на паризькій сцені, вироджуючись і навіваючи нудоту, Меріме противопоставив живий, несучий сильний заряд ренесансної естетики, іспанський театр. Меріме, взагалі, протиставив раціональну і цинічну Францію стихійній і “підсвідомій” Іспанії.
у 1825 р., в трактаті “Расін і Шекспір” Стендаль висунув перед французькою літературою завдання створення національних історичних жанрів, які, завдяки Шекспіру і Скотту були вже давно розроблені у Британії, але, через позаісторичність і космополітизм класицизму були практично відсутніми у Франції. На заклик Стендаля відгукнувся Гюґо ( “Собор Паризької Богоматері” ), де Віньї ( “Сен-П’єр” ) та ін. Меріме у 20-х – 30-х рр. створює історичну драму “Жакерія”, дія якої проходить на фоні селянського повстання ХІУ ст., і історичний роман “Хроніка часів Карла ІХ” ( релігійні громадянські війни ХУІ ст. ). Революційні погляди письменника проступають особливо сильно у другому творі. Меріме показує, як церква перетворила націю на банду вбивць, адже не особисто Карл ІХ, Катерина Медичі та герцоґ де Гіз вирізали нещасних гуґенотів під час Варфоломіївської ночі. Це робили пересічні французи під впливом церкви, яка перетворила Бернара де Мержи (головний герой роману ) на братовбивцю-Каїна.
після революції 1830 р. велика кількість республіканців отримала державні посади. Стендаль почав служити консулом в Італії, Меріме зайняв посаду головного інспектора історичних пам’яток Франції. Він виконував цю місію на протязі більш, ніж 20 рр., і зробив чимало корисного. Йому вдалося врятувати від руйнування багато архітектурних пам’яток, церков, скульптур, фресок. Він багато зробив для поширення інтересу до мистецтва середньовічної Франції, видав цілу низку археологічних, історичних та мистецтвознавчих праць. Служба вимагала стільки часу, що письменник практично не мав можливості займатися художньою літературою. Тому після 1830 р. із його творчості зникає крупна літературна форма ( роман, драма ). Він звертається до жанру новели. Кожний такий твір Меріме довго обмислює, і тільки потім переносить на папір. Новелістика Меріме зберігає тісний зв’язок із романтичною традицією. Це проявляється на рівні екзотики (“Таманго” ), зображення звичаїв людей, із віддалених від цивілізаторських центрів країн ( “Матео Фальконе”, “Коломба”, “Кармен”, “Здобуття редуту” ), інтерес до проявів ірраціонального, містичного начала в дійсності ( “Видіння Карла ІХ”, “Венера Ільська”, “Локіс” ), аналіз непояснимих душевних спонукань ( “Партія у триктрак” ), віддзеркалення колориту і духу напружених історичних епох ( “Федеріго”, “Душі чистилища” ), показ спустошеності духовного життя своїх сучасників ( “Етруська ваза”, “Подвійна помилка” ), увага до доль людей “дна” ( “Арсена Гійо” ). Однак, романтична тематика у творах Меріме, як правило, вирішується у реалістичному ключі. Наприклад, в