1.2. Вивченя авторських записів показують що головним власником книжних багатств були церкви і монастирі. У їхніх сховищах знаходились близько 40% книжкового фонду.

Серед книжних людей XI – XIII ст. були люди різних положень – митрополити, єпископи, монахи, князі і люд. Літописи називають „книжками” Володимира Святославовича (+1015), Ярослава Мудрого (+1054), Володимира Мономаха (+1125) та інших.

Книжними людьми Древньої Русі називають Археєпископа Новгородського Генадія (+1505) і Преподобного Йосифа Волоцького (+1515), створивших у кругу своїх прибічників перший перклад Біблії в 1499 році.

Вивчення слов’янської книги почалося давно.

Своєрідне поняття історії книжності виражено в одній із унікальних рукописів XV ст.: „Первее убо закона они – Божественнии мужие, не грамотою и книгами учахуся, но чисту имущее мысль, и Святого Духа озарениемь просвещахуся, и тако Божия разумеваху хотения, Самому тому беседующу, усты к устам…”

Потрібно мати велику силу волі і любов, щоб написати рукопис. Відношення перепищиків до своєї роботи, потребувало великої уваги, знайшло відображення в записях письців: „Господи, допоможи багатогрішному Іоану написати ним оповідь цю”, - читаєм в Сійському Євангеліє 1336 року.

Перше, що манить при знайомстві з древньослов’янськими книгами, - простота і грамотність. Однак це та простота, яка потребує великого мистецтва. Книжне мистецтво в цілому складає великий потенціал нашого народу.

Позначимо найбільш важливі роботи ХХ ст. В 1921 році був виданий опис зовнішніх зображень книг різниці Тройці-Сергіївської Лаври, написана Ю.А. Олсуфєвим, у 1933 році виходить альбом „Древньослов’янські мініатюри як історичне джерело”, в 1950 році – робота А.Н. Свіріна „Древньослов’янська мініатюра”.

Більшість рукописів, які збереглись до сьогодення, вивчаються багатьма спеціалістами – істориками, філологами, мистецтвознавцями.

Історикоджерельне і історичне вивченя слов’янської книжності сьогодні дозволяє вирішити складне питання про зміст читання наших предків, який передбачав духовний розвиток людини.

1.3. На Русі було багато здібних митців, гончарів...І, звичайно, рукописців. В монастирях і на посадах, економно використовуючи пергамент, або другу привозну бумагу, буква до букви вони творили тексти древніх книг, малювали заставки. Писемників було немало, але попит на їхню роботу все зростав. До того же, при усьому старанні, трудівники пера нерідко зберігали і збільшували помилки своїх попередників. Неодноразово перписана у багатьох екземплярах книга давно стала необхідною для слов’янської культури. Було непросто знайти майстрів, які б відкрили дорогу слов’янському книгодрукуванню...

Диякон Іван Федорів, напечатавший у 1564 році разом із Петром Мстиславцем знаменитий „Апостол”, був людиною надзвичайного обдарування. Відомо, що він володів декількома мовами – грецькою, латинською, польською, досконало розумів церковно-слов’янську граматику, був вдумчивим редактором. Його думки проникали питанням педагогіки, філософії, історії. І так письменник Іван Федоров явився у нас зачинателем автобіографічного жанра, в якому прославляється згодом прототип Аввакум, Болотов...

Прешопечатний „Апостол” з’являється богослужебною книгою, за якій в церкві на літургії читають апостольські послання, входящі у Новий Завіт. Набір і друк такої книги представляли не малі труднощі. Можна тільки здивуватися вишуканості і твердості першодрукрів, прикрасивших книгу гравюрами із зображень евангеліста Луки, закладками та ініціалами, зберігши при цьому геометричну строгість розміщення текста на сторінці.

У 1565 році у Москві Іван Феофан з Петром Мстиславцем випустили ще одну книгу – „Часовник”, яка складалася із Вечірньої і Ранкової служби.

15 лютого 1574 року вийшла на світ перша на Україні точно датована друкована книга – львівський „Апостол”. Шрифт, а також частина заставок в цьому виданні були позичені із московського, але більшість узорних ініціалів були виготовлені заново.

Острозька Біблія, яка вийшла 1580 – 1582 роках, була останньою визначною роботою Івана Федорова. Після неї йому вдалось випустити тільки „Хронологію” Андрія Римші (1581) – перше авторське оповідання світського характера у віршах, надруковане на Україні.

Книгодрукування на Заході з’явилося в середині XV ст. Джерела його в усіх подробицях встановити дуже важко.

2.1. Видань історичного оповідання, зібраних чи у формі антології, чи у формі книги для читання, на Україні ніколи не видавали, і це при тому. Що такий тип оповіді творився в нашій літературі впродовж тисячоліття її існування – ті оповідання так і залишилися розсипані по різних виданнях, давній періодиці, рукописах, літописах та ін.

Історичне оповідання (новела, художній нарис) – це писання на теми національного минулого, куди входять описи життя та звичаїв не тільки українського народу, але й інших народів та племен. Які в різночасся українську землю поселяли, адже український народ став духовним спадкоємцем усіх культур, що з’являлися, жили і зникали на його терені. Сюди ми додаємо оповіді про життя наших земляків на землях чужих. Другий вимір: твори, писані на теми інонаціонального історичного життя без зв’язку з історією України. І третій вимір – оповіді про митців минулого.

Найархаїчніший тип історичного оповідання, так зване житіє – художньо написана документальна біографія чи святого, чи того або іншого історичного діяча, котрого також причислено до лику святих. Житіє як художня форма витворилася ще в часи Київської Русі, а з авторів, котрі культивували цей піджанр, треба назвати знаменитого Нестора-літописця.

Першу збірку житійних оповідань склав таож Нестор-літописець; вона входить до знаменитого „Києво-Печерського патерика”, зокрема „Сказання про те, чого названо монастир Печерським”.

Оповідання „Києво-Печерського патерика” використовують поетику житія, тобто біографію того чи іншого ченця, і поетику легенди – таке історичне оповідання, в якому наявні фантастичні, часом цілком казкові колізії й мотиви, які, правда, видаються за реальні. Мета уславлення християнської добродійності, з’явлення чернечого подвигу задля торжества християнської моралі.

Окрім фантастичності. В таких