Другим найдавнішим піджанром історичного оповідання була легенда. Легенда допомогала творити житійні оповіді авторам „Києво-Печерського патерика”; загалом, легенда тісно зв’язана з народною творчістю й поезією і є фактично „серцем” епічних уривків „Повісті врем’яних літ”; легенда, зрештою, є архаїчною формою усного історичного оповідання. Вона тісно зливається з оповіданням – казкою, бо в основі її – історична подія в поєднанні з фантастичними мотивами.

Поетику легенди широко використовували творці числених апокрифів, тобто творів чи, власне, фантазій на біблійну тематику, - так творився ще один підвід інонаціонального історичного оповідання на нашій землі. Поетику легенди використав, зокрема, Самійло Величко, вводячи у свій літопис історичну новелу про Сатира, а ХІХ ст., коли література, особливо романтична, почала широко створювати усні народно-оповідні чи пісенні жанри, легенда знову здобулась свого розвитку.

В час, коли в нашій літературі з’явився неоромантизм (поч. ХХ ст.), цей підвид особливо розквітнув під пером такої цікавої письмениці, як Дніпрова Чайка. Не втрачалася ця традиція й пізніше, поетику легенди з успіхом використовувала Наталена Королева („Старокиївські легенди”).

Близьким до цього підвиду стало історичне оповідання – казка або ж новела, творена за народною піснею чи думою. Таким є „Ілля Мурин” автора цієї статті – написане за народною казкою, що є водночас спробою відтворити шматки власне української билини.

Легенду, казку, моиви народної пісні історичні сповідачі використовують для поетизації минулого щоб викликати до нього інтерес, захопити читача небуденною ситуацією.

Ерудиційними можна назвати всі оповіданн, які творяться про первісних людей або ж такі, як „Князь Лаборець” Анатолія Кралицького, „Ігумен та князь” Олекси Слісаренко тощо.

Ці оповідання можуть мати в собі й анахронізми, історичні неточності, навііть помилки й довільності. Зрештою, в ерудиційному, фантазійному творі такі речі допустимі. Зате недопустимі такі речі в новеллі-факті, в оповіданні документальному, яке твориться або ж у чисто художніх формах, або не переходить у так званий художній нарис-твір, уже близький до наукового, власне, до популярно написаної статті. Отже, коли фантазійні письменники дають уявлення про історію, то документалісти – знання, що однаково потрібні.

Документальне оповідання кульивувалося в нашій літературі двох типів.

Перший – відтворювальне, коли автор ставить перд собою завдання при допомозі сотень найвирогідніших деталей явити нам цілком правдешню картину справжнього історичного буття. При цьому автор не захоплюється ліричними описами, тобто його стиль стає сухіший, нарисований. Але все-таки це – художній твір.

Відтак з’явився й так званий археологічний роман, який відтворюва дійсність знову-таки документально при допомозі найдокладнішої історичної деталізації.

Справдешнім класиком такого типу оповідання треба вважати видатного українського історика, академіка Всеукраїнської Академії наук й одного з її президентів Ореста Левицького, який, спершу в „Киевской старине” російською мовою, а потім у „Літературно-Науковому віснику”, „Основі”, альманасі „Степ”, в окремих виданнях українською мовою („Волинські оповідання”) створив серію блискучих відтворень-оповідань з XVI – XVIII ст., остаточно відійшовши від романтизованих уявлень про українську історію і вперше повівши про неї неприкрашену, строгу, вивірену правду.

Другий в популяризаційному оповіданні автор ставить перед собою виразно просвітню мету: показати, як було, при тому в такій формі, щоб це сприймалося якнайширшим читачем. Такий твір простий, бо, навіть буває примітивний, невисокого художнього рівня, але він читабельний, легко написаний, зрештою, по-справжньому документований, хоч і не позбавлений романтизованих прийомів і героїзації. Оповідання такого типу видавали наші просвітянські організації, навіть москвофіли, хоч твори останніх, як правило, низького художнього рівня („Герой з-під хлопської стріхи” Романа Сурмача, видано товариством ім. Качковського у Львові в 1904 р.).

Оце, зається, і всі художні форми, при допомозі яких творили наші історичні белетристи свої малі художні оповіді. Не зайве буде коротко зупинитися й на основних етапах розвитку історичних малих жанрів. Перші зразки історичної оповіді знаходимо в літописах як Київської Русі, так і XVI – XVIII ст., також у літературі агіографічний, зокрема, в „Києво-Печерському патерику” і виданнях типу „Четьї-Мінеї”, тобто житій святих. У літописи вкладалися вставні повіді з національної історії, що мають вигляд самостійних художніх обробок – спершу напівпоетичного, напівпрозаїчного складу з епічним елементом, Іван Франко саме ці найдавніші оповіді (про Олега, Ольгу тощо) вважає цілком належними до поезії.

Козацькі літописи також вміщують сюжети, що можуть вважатися за оповідання(новелла про Сатира в літописі С. Величка), але це все ще праоповідання.

Історичне оповідання як явище цілком сформоване почали творити лишень романтики, бо один із елементів їхньої поетики був особливий інтерес до історії й народної творчості. Зокрема до народного історичного оповідання, яке творилося усно впродовж віків і збереглося народній пам’яті у формі легенди чи переказу. Водночас романтики пильно вивчають літописи, історичні докуметни і на цій основі творять романтичне історичне оповідання або історичний нарис („Конотопська відбма”, „Гаркуша” Григорія Квітки-Основ’яненка тощо). Романтики ж витворюють історичний роман та повість („Бурсак” і „Запорожець” В. Наріпеного).

Поетику саме романтичного історичного оповідання засвоюють письменики середини ХІХ ст., які в описах сучасного їм життя вже стали реалістами, але історію ще бачать через романтичні окуляри, може і свої історичні новели творять у форми легенди, переказу, навіть казки („Невільничка”, „Кармелюк” Марка Вовчка).

2.2. Романи й повісті та й поетичні опрацювання творяться також з метою, прикладною до сучасності: нагадати своєму народові його героїчні традиції,