Адже ні І. Котляревський, ні інші попередники Т. Шевченка не створили і не могли створити мовні засоби, гідні наслідування українськими письменниками нового, післяшевченківського часу. «Творчість І. П. Котляревського,— відзначає Л. Булаховський,— при всій його талановитості і справжній пов'язаності з народним грунтом, зразком для наслідування могла стати тіль-ки частково: бурлескний жанр «Енеїди» по своїй специфічності не міг бути явищем, яке можна було б покласти в основу май-бутньої словесності багатомільйонного народу. П'єси Котляревського давали..., натурально, матеріал тільки розмовно-побутовий, і цим обмежувалась їх роль як об'єкті можливого наступ-ного наслідування». Щодо Г. Квітки-Основ'яненка; П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки і поетів-романтиків, то вони, як твердить той же дослідник, «під тиском самих умов, у: яких відбува-лась їхня літературна діяльність, не мали змоги ні розгорнути, належної різноманітності жанрів, потрібних на відповідному ета-пі для широкого розвитку національної культури, ні забезпечити навіть за культивованими ними жанрами тривалої впливовості на їх читачів».

Основою мови творів T. Шевченка, як і мови його попередни-ків, є народна українська мова. Але з нею органічно поєднані також книжні та інтернаціональні елементи і надбання російсь-кої літературної мови.

Відмінність у використанні народної мови Т. Шевченком від його попередників полягає насамперед у художній реалістич-ності її вживання, без того суб'єктивізму, риси якого можна спо-стерігати в І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка та інших письменників до Т. Шевченка.

Т. Шевченко уособлював демократичні верстви всього україн-ського народу, тому-то він не був пасивним реєстратором однієї якоїсь говірки. Він добирав з народної мови все типове і відки-дав випадкове, вузькодіалектне, розширював і вдосконалював її конструкції, потрібні літературній мові. Не дивно тому, що в Шевченка дуже мало діалектизмів вузькоговіркових. Мова тво-рів Т. Шевченка становить досить чітко унормовану мовности-лістичну систему; отже, Т. Шевченко є основоположником тих норм літературної мови, які лежать в основі системи норм су-часної української літературної мови.

Як пушкінська мова збереглася" в усьому істотному як ос-нова сучасної російської мови, так шевченківська мова з її гра-матичною будовою і словниковим складом збереглася в усьому істотному як основа сучасної української мови.

Підкреслюючи органічний зв'язок Т. Шевченка з російською літературою, В, В. Виноградов зазначає: «Пушкін зробив величезний вплив на формування художньої системи Шевченка, в тому числі і на його принцип організації поетичної мови... Уже «Кобзар» Шевченка увібрав в себе, поряд з високими взірцями української народнопоетичної творчості, традиції Пушкіна, Го-голя і російської демократичної літератури в цілому».

Російською мовою Т. Шевченко написав ряд повістей («Близ-нецы», «Музыкант», «Художник» та ін.), поем («Слепая», -«Три-зна»), а також незакінчену п'єсу «Никита Гайдай» і свій «Жур-нал» (щоденник).

У «Кобзарі» є чимало слів, спільних для російської та української мов або запозичених з російської мови (месть, яд, туча, часи, печаль, власть, пустота, скучати тощо). Здебільшого поет використовує русизми тоді, коли вони мають певний семантич-ний і стилістичний відтінок, не передаваний паралельними укра-їнськими відповідниками. Окремо треба відзначити випадки ви-користання Т. Шевченком елементів лексики і фразеології пред-ставників і апологетів російського поміщицько-бюрократичного панства. За допомогою цього мовного засобу він з нищівною іро-нією розкриває мерзенну суть представників цього панства. Див. наприклад, у вірші «Холодний Яр»:

«Гайдамаки не воины,—

Разбойники, воры.

Пятно в нашей истории...»

Брешеш, Людоморе!

і там же:

«А кричите, що несете

І душу і шкуру

За отечество!..»

(в оточенні підкреслено знижених лексичних елементів — «кри-чите», «шкуру», при саркастичному включенні в один ряд конт-растних «душу» і «шкуру» слово «отечество» втрачає свій висо-кий патріотичний зміст і викриває лицемірство експлуататорів, для яких не існує батьківщини, а існують тільки нажива і кар’єра).

Серед вживаних Т. Шевченком інтернаціоналізмів, відповідно до тематично-сюжетного й ідейного характеру багатьох його творів, спостерігаємо багато слів з яскравим соціальним змістом . ; і певним емоціональним забарвленням (апостол, герцог, деспот, сатрап, плебей, єзуїт і под.), а також слів на позначення куль-турних понять різного роду (елегія, догмат, арія, гімн і под.) і традиційно вживаних у російській та світовій літературі сліз на позначення імен переважно з греко-латинської міфології (Прометей, Муза, Аполлон., Стікс, Лета, Ескулапі под).

Мова творів T: Шевченка — її лексично-фразеологічний склад та граматична будова, її стилістичні засоби — є основою сучас-ної української літературної мови.

Норми української національної мови, представлені в «Коб-зарі» Т. Шевченка, е не простим відбиттям рідного поетові діа-лекту, а й наслідком свідомої обробки ним народної мови.

У мові Шевченкової поезії мало вузьких лексичних, морфо-логічних та фонетичних діалектизмів (на зразок перетика, то теж, бігма, гич, ходя, зна, на їй, веселії; од, зо мною, войною, ста-рость і под.). Відмінності від сучасної синтаксичної норми в «Коб-зарі» становлять поодинокі випадки.

З погляду стилістичного Шевчешшва мова й досі є живим взірцем для вимогливих митців художнього слова; вона, особли-во в зрілий період творчості поета, помітно відрізняється від мови І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ'яненка і Є. Гребінки. Це зумовлювалося насамперед глибо-кою відмінністю їх підходу до зображення дійсності, відмінністю ідейних, а звідси й естетичних настанов, а також тематики й змісту їхніх творів. Ці письменники довели придатність народної української мови для створення різних жанрів реалістичної лі-тератури (в основному етнографічно-реалістичної, з елементами реалізму критичного). Франко, як відомо, слушно зауважив, що всі вони в основному розігрували дві струни, які свіжо пролуна-ли в творчості першого класика нової української літератури: жартівливо-сміховинну (наявну в «Енеїді») і сентиментальну (наявну в «Наталці Полтавці»). Проте вони були сковані тіс-ними рамками не тільки свого світогляду, а й зумовленого ним художнього методу, який