Не дивно тому, що, захоплюючись багатством народної мови, вони разом з тим брали з цього невичерпного джерела тільки те, що зв'язане з народним жартом, іронією та дотепом (як; на-приклад, в «Салдатському патреті» Г. Квітки-Основ'яненка) або з народною пестливістю, елегійністю й ліричною чулістю (як у його ж повісті «Маруся»).

Ще в «Енеїді» І. Котляревського є в зародку ця стилістична двоплановість мови: в загальну її словесну тканину, зіткану в основному із зниженої лексики, в якій поряд із просторічними словами (швендяти, локшити, чикилдиха, мацапура, крутопопи і т. п.) є немало й вульгаризмів (бахур, суча дочка, .прескурвий син, баньки п'ялити і под.), зрідка вкраплюються й мовні аксе-суари сентименталізму («чулий Евріал», «по чорним пінявим во-дам», «як птичка в клітці» та ін.). Попередники Т. Шевченка в зв'язку з суб'єктивною стилістичною двоплановістю використан-ня ними народної мови лишали поза увагою інші, важливіші стилі народної мови (поважний й урочистий) для вираження на-родної філософії та глибоких почуттів, для викриття вад та осу-ду експлуататорського суспільства, для виступів на серйозні теми перед громадою і под.). Ідейно-тематична обмеженість творчості цих письменників зумовлювала й обмеженість лексичного складу їхньої мови: зокрема, їй бракувало грунту для ширшого вико-ристання неологізмів, інтернаціоналізмів та іншомовних еле-ментів.

Тільки Т. Шевченко, який у багатоголоссі української роз-мовно-народної та поетично-народної мови виявив не дві згада-ні, а всі її словесно-мелодійні струни, використав до дна всі її стилі, все її багатство, створюване поколіннями українського на-роду в процесі його життя й боротьби, в процесі його всебічної мовної діяльності. Т. Шевченко брав у народу красу й силу сло-ва, але не гребував і словом солонцюватого народного жарту, а то й лайливим вульгаризмом, якщо йшлося про людей «неситих», «лукавих», про царів, панів та їх посіпак. Відкриття Т. Шевчен-ком нових шарів народної мови, не помічених або ігнорованих його попередниками, пояснюється не лише його довершеним, ціл-ковитим знанням усіх скарбів народної мови. До цього спричи-нилася його висока місія революційного служіння народові, у виконанні якої слово було його зброєю, і тому поет-революціонер пильно дбав про розширення власного арсеналу всіх народних мовних засобів, а не тільки зв'язаних з жартом чи з сльозливим уболіванням або чулою зажуреністю: адже і в реальному жит-ті, крім цих двох явищ, існує безліч інших, різноманітних і склад-них, як саме життя. От чому в поезіях Т. Шевченка українська народна (розмовна, розмовно-побутова та поетична) мова функ-ціонує, переливається всіма барвами і самоцвітами, як в устах самого народу, живе повнокровним життям у звуках, формах, ін-тонаціях, синтаксичній гнучкості і неперевершеній образность та емоційності, як у живому мовленні, поетичному епосі, пісні й казці самого народу. Звідси те багатство, вичерпна повнота й лексики, фразеології, граматичної будови, тропів і інших стилістичних засобів у Шевченка, яких нема і не могло бути в його попередників.

У Шевченковому «Кобзарі» найнаочніше відображається специфіка художньої мови, в якій метафоричність не є орнаментальною оздобою твору, а становить живе її єство й знаряддя могутнього впливу на читача.

Із сказаного можна зробити висновок, що роль, яку відіграє в творах Т. Шевченка народна українська мова - її лексика, фразеологія, граматична будова образно-стилістичні засоби, - надзвичайно важлива. Книжні елементи й іншомовні запозичен-ня, при всій їх важливості й органічності в художньому стилі поета, посідають, порівняно з народною мовою, значно скромніше місце, їх питома вага в «Кобзарі» не тільки кількісно, а й якісно не співвідносна з питомою вагою народної мови. Справді, в по-езії Т. Шевченка в усьому неподільно панує неосяжна стихія добірної української народної мови з її милозвучністю, м'якою, задушевною лагідністю у спокійній оповіді, іронічною насмішкуватістю в епітетах та синонімах при зображенні покірливих земляків-небораків, полум'яною саркастичністю в нищівних словах і тропах у творах, спрямованих проти царів, панів-кріпосників, прислужників самодержавства, попів і ксьондзів, проти всіх п’явок людських.

Отже, Т. Шевченко є основоположником критичного реалізму в укра-їнській літературі. Разом з тим можна вважати, що Т. Шевчен-ко є також основоположником мовного реалізму в українській літературі, якщо розуміти під цим адекватність мови змістові художнього твору, його ідеям і образам, правдиву життєвість усіх мовних засобів при зображенні явищ суспільного світу, сві-ту природи і внутрішнього світу людини.

Таким чином, Т. Шевченко відкрив українській літературній мові необмежену перспективу дальшого розвитку. На закладених ним основах удосконалювалася вона під пером П. Мирного, І. Франка, Л. Українки і М. Коцюбинського і, збагатившись піс-ля Великої Жовтневої соціалістичної революції новими досяг-неннями, розвивається тепер як мова соціалістичної української) нації.

В другій половині XIX — на початку XX ст. українська літе-ратурна мова розвивається вже не тільки в художній літературі, як це було в першій половині XIX ст., а й в публіцистиці, науці, пресі (правда, значно меншою мірою, ніж у художній лі-тературі) та в театрі, всупереч заборонним заходам російського Царизму і обмеженням з боку австро-угорської бюрократії, всупереч намаганням українських буржуазних націоналістів загальмувати цей розвиток і спрямувати його