Невелика кількість періодичних видань існувала в цей час і на Буковині (наприклад, москвофільська «Буковинская зоря», 1876 p., і народовська «Буковина», 1885—1916) та на Закарпатті москвофільські газети «Свьтъ» (1869) і «Новый свьтъ» (1871— 1872), рутенська газета «Карпат» (1873), москвофільський жур-нал «Руска школа» (1888—1891) та ін.1

Слід відзначити, що в ідейному змісті пануючої преси основ-них партій галицької реакційної буржуазної інтелігенції («моск-вофілів» і «народовців») принципової різниці не було, бо, за словами І. Франка, не було такої різниці між самими цими пар-тіями, оскільки обидві вони захищали інтереси експлуататорів, а не експлуатованих трудящих мас Галичини. Але в мовних пи-таннях «москвофіли» і «народовці» в цілому різко розходилися. Це яскраво відбивалося і в мові їх преси — основного знаряддя обох партій в справі пропагування своїх ідей. Кваліфікуючи мов-ну практику «москвофільської» і «народовської» преси, співро-бітники журналу «Украинская жизнь» писали в 1915 р.: «При найповерховішому ознайомленні з українською пресою Галичи-ни, Буковини та Угорщини об'єктивному дослідникові впадає в око різка різниця в тоні і змісті органів народного (тобто «народовського».— П. П.), напряму, видаваних живою українською мовою, і органів москвофільської партії, що розмовляють з сво-їми нечисленними читачами мішаною мовою, з більш чи менш значною домішкою великоруських слів до народної основи. В той час як українські періодичні видання провадяться жваво і яск-раво, широко користуючись усім багатством розмовної мови і всім виробленим місцевою культурою лексичним матеріалом, москвофільські народні газети справляють враження недорікува-тих, що повільно нанизують квітчасті фрази, які відгонять цер-ковним архаїзмом або чужою народові літературщиною. Мимо-волі відчувається уболівання за марно затрачувані сили і досада на людей, що займаються замість живого діла складанням яких-ось вправ для читання, які в кращому випадку пропитаються з такою ж пошаною і нерозумінням, з яким в сільській церкві вислуховуються схоластичні проповіді; на слов'янські: тексти». (Гострий осуд мови москвофільської преси, як відомо, висловив -М. Чернишевський на адресу газети «Слово» в 1861 р. у статті «Национальная бестактность» — «Современник», 1861, № 7).

Хоч більшість українських газет та журналів, видаваних у царській Росії і Австро-Угорщині в другій половині XIX — на початку XX ст., були дуже недовговічні, проте вони являли со-бою досить серйозну школу в справі вироблення різноманітних жанрів української публіцистики та публіцистичного стилю мо-ви в усій складності його різновидів (мова суспільно-політичних статей, літературно-критичних статей і рецензій, літературних нарисів, науково-публіцистичних статей, дописів і т. п.).

Розуміється, що українська публіцистика цього періоду роз-вивалася не тільки на сторінках преси. Проте головним її плац-дармом були все-таки тогочасні українські газети і журнали різ-них ідейно-політичних та художніх напрямів, між якими точи-лася запекла літературна полеміка та ідеологічна боротьба, що відображала гостру класову боротьбу в самому тогочасному суспільстві.

Виняткову роль у формуванні публіцистичного стилю мови відіграли насамперед публіцистичні праці революційно-демокра-тичних і демократичних письменників (І. Франко, Леся Україн-ка, М. Коцюбинський, П. Грабовський, М. Драгоманов, Л. Мартович, В. Стефаник та ін.). Зразками їхньої спадщини можуть бути статті І. Франка «Що таке громада і чим вона повинна бути», «Література, її завдання і найважніші ціхи», післямова Лесі Українки до книги Дікштейна «Хто з чого жиє» і її стаття «Європейська соціальна драма в кінці XIX ст.», реферат М. Ко-цюбинського про І. Франка, стаття П. Грабовського «Дещо про творчість поетичну», листівка Л. Мартовича «На першого мая 1893 р. Кароль Маркс», стаття В. Стефаника «Поети і інтеліген-ція» та ін. Зрозуміло, що в своїх публіцистичних працях демо-кратичні і революційно-демократичні українські письменники Східної України і Галичини другої половини XIX — початку XX ст. творчо наслідували публіцистичний стиль тогочасної ро-сійської літературної мови, що був блискуче розроблений в пра-цях В. Бєлінського, О. Герцена, М. Добролюбова, М. Чернишевського, І. Тургенева, В. Короленка, Л. Толстого, М. Горького та ін. Так, значною мірою під впливом публіцистичних творів цих російських письменників в українській публіцистиці поширюєть-ся використання ряду загальновживаних слів в новому, специфічному суспільно-політичному, значенні якого вони набувають у повному контексті внаслідок їх метафоризації (мова йде про слова питання, грунт, напрям, сила і под. у виразах типу; гро-мадське: питання, художній напрям, сили народу і т. л., які, узвичаюючись у мовній практиці публіцистів і проникаючи потім в загальнонародну мову, перетворюються в своєрідні фразеоло-гізми).

Завдяки публіцистичним творам в українській літературній мові з'явились також нові книжні слова з абстрактним значен-ням, .утворені здебільшого за допомогою відповідних суфіксів, наприклад: народність, різнорідність, малоземельність, міркуван-ня, переконання, мислення, нерозуміння і под. (Як правило, це були кальки з аналогічних російських слів, доказом чого, може бути той факт, що при відсутності в потрібний момент загальновживаного українського словесного еквівалента українські письменники вживали відповідне російське слово без перекладу, як-от: правительство, образование, личность, государственность і под.).

Надзвичайно велике значення в розвитку термінологічної лексики української літературної мови другої половини XIX—початку XX ст. мають такі науково-публіцистичні праці револю-ційно-демократичних письменників, як статті І. Франка «Про соціалізм», «Соціальна акція, соціальне питання і соціалізм, «Про працю» та ін. і статті Лесі Українки «Додаток до впорядчика до українського перекладу книжечки «Хто з чого жиє», «Передмова до першого українського видання «Маніфесту Комуністичної партії» та ін. Ці праці збагатили українську літературну мову того періоду багатьма, марксистськими соціально-економічними