Слід зауважити, що розвиток української публіцистики спри-чинився і до посилення публіцистичного струменя в українській художній літературі другої половини XIX — початку XX ст. Особливо яскраво відображається це в творчості І. Франка, Па-наса Мирного, Лесі Українки, М. Коцюбинського, П. Трабовського, А. Тесленка та інших письменників.

Підсумовуючи, наведемо таке слушне твердження одного з дослідників мови української публіцистики: «Розвиток літера-турно-критичних і публіцистичних стилів української літератур-ної мови кінця XIX — початку XX ст. вносить значні зміни в її мовні засоби: створюється публіцистична лексика й фразеологія як за рахунок утворення нових слів на базі основного словнико-вого фонду, так і за рахунок переосмислення слів, що належать до інших стильових систем (потрапляючи з різних стилів у публі-цистичний, слова розширюють своє значення, часто набувають нових значень через метафоризацію їх, служать матеріалом для творення фразеологічних зворотів тощо); через публіцистичні стилі літературна мова збагачується значною кількістю інтернаціоналізмів та іншомовних слів; величезну роль у формуванні публіцистичного стилю української літературної мови відіграла російська літературна мова».

В найбільш несприятливих умовах в другій половині ХІХ— на початку XX ст. відбувалося становлення наукового стилю української літературної мови.

В Росії Емським указом Олександра II 1876 p., як відомо, заборонялося друкувати українською мовою твори наукового і характеру. Це, звичайно, гальмувало формування і розвиток на-укового стилю мови. Проте ряд видатних учених-наддніпрянців протягом другої половини XIX — початку XX ст. опублікували кілька відомих наукових праць українською мовою. До них належать «Література російська, великоруська, українська і гали-цька» М. Драгоманова (1873—1874), «Магдебурзьке право на Лівобережній Україні» Д. Баталія (1904), «Малюнки з життя українського народного слова» М. Сумцова (1910), «Мусульман-ство і його будучність» А. Кримського (1904) та ін.

На початку XX ст. у Києві було засноване Українське науко-ве товариство. Це товариство видавало «Записки Українського: наукового товариства у Києві» (1908—1914), в яких публікувалися наукові праці В. Перетца, Є. Тимченка, А. Лободи, К. Михальчука та ін. Діяльність цього наукового товариства характе-ризувалася боротьбою представників прогресивного і реакційно-го таборів, як і діяльність Наукового товариства ім. Шевченка у Львові; прогресивних українських учених очолював, як відомо, І. Франко, а на чолі реакційного, націоналістичного табору стояв М. Грушевський.

Діяльність львівського наукового товариства заслуговує того, щоб. на ній зупинитися докладніше. Австро-угорський уряд з при-чин, на які вказувалося вище, в часи сприятливої для галицької буржуазії політичної кон'юнктури перманентно дозволяв або забороняв існування українських нижчих та середніх шкіл, а також української кафедри у Львівському університеті. Але спеціальних українських науково-дослідних установ в Австро-Угор-щині не існувало аж до 1873 р. В 1873 р. групою громадських діячів з Росії, що зібрали для цього потрібні кошти (на чолі з колишнім кирило-мефодіївцем Д. П. Пильчиковим), було засновагіе у Львові товариство ім. Шевченка, перетворене в 1892 p з товариства літературного, яким воно було спочатку, в товариство чисто наукове. Цісарський уряд зневажливо ставився де Наукового товариства ім. Шевченка і лише спорадично надавав йому жалюгідну матеріальну допомогу, хоч воно рівнем і обся-гом своєї наукової роботи, за відзивом акад. Ягича, було не ниж-че від тогочасних слов'янських академій. Особливо великий вклад в науку зробило товариство в галузі української історії, української мови, літератури і етнографії. Основним періодич-ним науковим виданням товариства були «Записки Наукового товариства ім. Шевченка» (з 1892 до 1937 р. вийшло 155 томів «Записок»). В різний час товариством видавались також «Часопись правнича» та «Часопись правнича і економічна».

Крім того, галицькими вченими були зібрані цінні матеріали, що публікувалися товариством у таких багатотомних наукових виданнях, як «Пам'ятки українсько-руської мови і літератури», «Матеріали до української етнології», «Збірник історично-філо-софської секції», «Збірник філологічної секції», «Жерела до істо-рії України — Русі», «Студії з поля суспільних наук і статисти-ки», «Збірник математично-природописно-лікарської секції» та ін. Серед філологів та етнографів товариства, що прославилися великою працьовитістю і блискучим талантом, виділяються І. Франко та В. Гнатюк. Перу І. Франка, як відомо, належать дисертації «Іван Вишенський і його твори» та «Варлаам і Іосаф, старохристиянський роман і його літературна історія»; «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.» та інші наукові праці з історії української літератури і мови.

З наукових праць І. Франка треба відзначити також його іс-торичні дослідження «Причинки до історії України — Русі», «Лук’ян Кобилиця», «Панщина та її скасування» та науково-попу-лярні праці з соціально-економічних питань («Про соціалізм», «Земельна власність у Галичині» Та ін.).

Наукові праці І. Франка та інших галицьких учених, згур-тованих навколо Наукового товариства ім. Шевченка, безпе-речно, відіграли в цілому позитивну роль у розвитку наукового стилю української літературної мови та української наукової термінології. (Слід підкреслити, Ідо в «Записках» Товариства друкувалися і наукові праці східноукраїнських учених, так само як у тогочасних галицьких художньо-публіцистичних журналах друкувалися твори наддніпрянських письменників у зв'язку з ру-сифікаторською політикою царизму). Українська наукова термі-нологія, що в першій половині XIX ст. існувала лише в ембріоні, починаючи з 60-70-х років XIX ст., і особливо пізніше, досить інтенсивно розвивається в літературознавчих, мовознавчих, істо-ричних, економічних, філософських і частково в інших