наукових і науково-популярних працях (в працях І. Франка, а також інших українських учених різних ідейно-політичних, напрямів: В. Гнатюка, М. Возняка, В. Шухевича, В. Цурата, А. Колесси, Ф. Колесси, В. Верхратського, К. Студинського, С. Дністрянсь-кого, П. Стебельського, І. Пулюя, М. Драгрманова, А. Кримського, Є. Тимченка та ін.). Можна навести багато прикладів з наукових творів І. Франка, стиль викладу яких і наукова терміно-логія мало чим відрізняються від стилю і термінології аналогіч-них творів сучасних українських учених. Пор.: «У ряді фізичних наук на самому початку ми бачимо математику, що вчить про кількість і форму тіл без огляду на їх зміст і якість». Ми сказали, що це наука найпростіша, бо всі свої закони виводить сама з себе, і саме тому вона є найдосконалішою. Так само на вступі до наук антропологічних ми бачимо науку логіки, тобто науку мислення. Людина, щоб бути дійсно людиною, мусить думати. Логіка людське мислення вкладає у певні форми. Вона не зай-мається змістом і тим, що людина мислить, але слідкує тільки за тим, як людина думає, з яких елементів складається її ми-слення і чи правильно вона вживає цих елементів. Логіка, отже, як і математика, є наукою формальною і у відношенні до інших антропологічних наук є найнескладнішою і найпростішою наукою».
Проте при сучасній Франкові неусталеності і недосконалості наукової термінології нерідко йому доводилося користуватися не завжди вдалими термінами, узвичаєними в працях галицьких учених (наприклад, вислід замість сучасного наслідок, резуль-тат; загал замість колектив, громадськість), або самому створю-вати відповідне слово-термін чи термінологічний вираз, (напри-клад, дідичність замість спадковість) і ряд штучних українських термінів для перекладу іншомовних в науково-популярних пра-цях (різницювання замість диференціація; скупчування замість інтеграція і под.). Як і інші галицькі вчені, І. Франко інколи вживав в наукових працях іншомовні слова типу консеквенція, пропінація, індемнізаційний і т. ін.
Відсутність загальноприйнятої наукової термінології немину-че призводила до кустарництва і штучного вигадництва в ство-ренні термінів як в Західній, так і Східній Україні. Але в Гали-чині мова наукових творів часто забарвлювалася ще й місцеви-ми діалектизмами та деякими особливостями слововживання, наприклад: «Твір Клирика Острогського зраджував в авторі чо-ловіка з визначним поетичним таланом. Іронія Клирика, страшне оружє в кожній полеміці, одіта в дійсно артистичну форму, на-давала його творові спеціальної приманки, ставила молодого автора в ряди письменників, з якими навіть противник мусів чис-литися».
У деяких східноукраїнських учених цього часу помітний на-хил до викладу «мужицькою» мовою взагалі, навіть із збережен-ням місцевих діалектних рис (особливо в науково-популярних працях), наприклад, у А. Кримського: «В XIII в., як підупав Київ і на його місце піднялося могутнє Галицько-Волинське князів-ство, дак воно, ото новітнє й міцне Галицько-Волинське князів-ство, зачало пишатися гордовитим титулом «Мала Русь», аби й з титулу видко вже було, що теє князівство вважає себе не сугіршим од Київського».
Ще більшою мірою, ніж публіцистичний стиль мови, науко-вий стиль з його багатою і складною науковою термінологією та певними синтаксичними й іншими особливостями остаточно сформувався й досяг високого ступеня досконалості лише після Великої Жовтневої соціалістичної революції, яка разом з соці-альним і національним розкріпаченням дала українському наро-дові національну вищу школу і наукові заклади, в яких працю-ють тисячі науковців України, що вносять і свій гідний вклад в розвиток усіх галузей найпередовішої радянської науки.
Окремо треба відзначити, що. крім художнього, публіцистич-ного і наукового стилів, в українській літературній мові цієї доби існував також стиль приватного листування.
Таким чином, в другій половині XIX ст.— на початку XX ст, в українській літературній мові було чотири стилі мови: худож-ній, публіцистичний, науковий та епістолярний. Перший з них був досконалим і всебічно розвиненим в поезії, прозі і. драматур-гії невтомною працею і талантом українських класиків. Публіци-стичний же і особливо науковий стилі через різні несприятливі історичні обставини, в яких розвивалася українська літературна мова до Жовтня, не могли цілковито викристалізуватися і набу-ти належного поширення в дореволюційний час. Проте кращі зразки цих стилів, які належать, зокрема, перу І. Франка, і за-раз справляють враження творів довершеної майстерності. На їх грунті, удосконалюючись шляхом творчого контакту з відпо-відними стилями російської літературної мови, публіцистичний і науковий стилі української літературної мови швидким темпом остаточно сформувалися за роки Радянської влади внаслідок загального піднесення суспільного життя і української куль-тури.
Епістолярний стиль в другій половині XIX — на початку XX ст. в українській літературній мові був досить поширеним, доказом чого є листування видатних українських письменників (І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, П, Грабовський та ін.), в якому часто точився жвавий обмін думками в питан-нях суспільно-політичних, літературних, філософських і т. п., в зв'язку з чим листи цих письменників становлять значний Інте-рес для публіцистики і науки.
В зародковому стані (головним чином у Галичині) в дорево-люційний час перебував діловий стиль української літературної мови (ділове листування громадських, господарських та інших установ і організацій). Отже, цей стиль майже заново був ство-рений і узвичаївся лише після Жовтня, коли українська літера-турна мова стала в УРСР мовою державного управління.
Після Жовтня вперше в історії в українській літературній мові розвивається і законодавчий стиль в зв'язку з створенням української державності, українських радянських законодавчих органів і органів виконавчої влади.
У другій половині XIX — на початку XX ст. українська мова, як зазначалося, вживалася і в театрі. Живе українське слово в устах корифеїв українського національного театру (М. Заньковецька, М. Кропивницький, І. Тобілевич, М. Садовський, П.