На 90-і роки XIX ст. кирилиця зберігається в Західній Укра-їні лише в урядовому австро-угорському «Віснику законів» (ві-денське і львівське видання) та в одиничних органах преси: в га-зеті «Древняя Русь» (Коломия) і в додатку до газети «Листок» (Ужгород) —«Полезные знания» для угрорусского народа». Одиничними були й видання, що друкувалися польською латини-цею в 80-х роках XIX ст. в Коломиї (журнал «Switlo» 1881 — 1882рр. та ілюстрований журнал для молоді «Dom i szkofa» 1883 p.).

В «язичії» «москвофіли» обстоювали історико-етимологічний принцип, зразком якого був для них правопис М. Максимовича, не доступний широким народним масам, а в літературі, писаній псевдоросійською мовою, вони користувалися орфографічними нормами сучасного російського правопису. Пізніше в літера-турі для простолюду вони запозичили фонетичний правопис у «народойців».

Специфіка української літературної мови другої половини ( XIX — початку XX ст. в цілому зумовлена історичними причина-ми її розвитку до Жовтня. Ця специфіка особливо наочно ви-ступає при зіставленні української літературної мови зазначено-го періоду з тогочасною російською літературною мовою. Якщо остання, базуючись на живій загальнонародній мові, була єди-ною на всій території російської нації (наявність окремих діалек-тизмів у І. Тургенева, Л. Толстого та інших письменників, зви-чайно, суті справи не міняє), то українська літературна мова цього часу не була одноманітною в прямому значенні слова на всій території української нації; між мовою західноукраїнських і східноукраїнських письменників другої половини XIX — почат-ку XX ст. існували істотні відмінності, зумовлені в основному різною діалектною базою цих письменників, до чого приєднува-лися, крім того, і неоднакові мовностилістичні традиції.

Починаючи з другої половини XVIII ст., «гражданка» поши-рюється і в Східній Україні. Що ж до Західної України, то, як було сказано раніше, кирилиця нероздільно панувала тут не тіль-ки у XVIII ст., а й протягом першої половини XIX ст. Видання «гражданкою» «Русалки Дністрової» в 1837 році не змінило іс-тотно цього становища, і воно тривало аж до початку другої по-ловини XIX ст., коли з'явилися численні видання «народовців», які користувалися в своїй мовній практиці «гражданкою». З то-го ж часу запровадили її в більшості своїх видань і «москвофі-ли». Проте австро-угорський уряд вороже ставився до «граждан-ки», бо вона єднала письмо західноукраїнське з письмом східно-українським і російським. Тому офіціальні урядові матеріали і деякі «рутенські» видання зберігали кирилицю аж до 90-х pp. ХІХ ст.

Перші рішучі спроби пристосування «гражданки» для пере-дані української мови належать П. Гулаку-Артемовському і Г.Квітці-Основ'яненку, які хоч і не вносили будь-яких змін у «гражданку», але намагалися за її допомогою здійснити принцип фонетичного правопису, надаючи йому перевагу перед історико-етимологічним правописом Максимовича. Вони користувалися сучасним їм російським алфавітом, передаючи українські звуки російськими буквами (так, наприклад, українські звуки і та и вони передавали відповідно російськими буквами и та ы на зразок силь, сынъ; пізніше частково наслідував цей правопис і Шевченко). Котляревський в основному додержувався історико-етимологічного написання українських слів. Максимович, ство-рюючи с/вій проект історико-етимологічного правопису, як відо-мо, посилався на правописну практику Котляревського. Вироб-ленню українського алфавіту сприяли поява першої граматики української мов Х О. П. Павловського (1818), а в Західній Укра-їні видання «Русалки Дністрової» (1837). Найважливішим пізнішим еталом у формуванні й удосконаленні українського алфавіту була мовна практика журналу «Основа» (1861 —1862) і видавнича діяльність «Південно-Західного відділу Російського географічного товариства” в Києві (1873-1876).

Ще в 1856 р. в зв'язку з виданням «Записок о Южной Руси» П. Куліша, в яких, крім українського фольклору, анонімно була надрукована поема Т. Шевченка «Наймичка», виникла гостра потреба в дальшому пристосуванні письма до передачі особливо-стей живої української мови. Цю ж потребу відчував П. Куліш і при виданні своєї «Граматки» в 1857 р. Це й спонукало його упорядкувати український правопис, використовуючи для цього все краще з правописних спроб О. Павловського, Г. Квітки-Основ'яненка, «Русалки Дністрової», А. Метлинського й ін. Упо-рядкований П. Кулішем правопис згодом використовувався в правописній практиці петербурзької «Основи», а також в видан-нях «народовців» у Галичині в 60-х— 80-х pp. XIX ст. Цей пра-вопис під назвою «кулішівки» (хоч Куліш був, власне, лише ком-пілятивним упорядником різних правописних спроб своїх попе-редників і сучасників) користувався у свій час найбільшою популярністю на Україні. В цілому характеризувався він нахилом до надмірної фонетизації. Пор.: вертаютьця, всміхнетця, натішисся, вітаесся, Хмельнишина і т. Ін.

Цілковито фонетичним був правопис М. Драгоманова, яким він видавав у 1878—1882 pp. в Женеві журнал «Громада» і в 1880 р. надрукував у Женеві ж перше видання роману «Хіба ре-вуть воли, як ясла повні?» Цей правопис був вироблений в 70-х pp. у Києві групою ліберально-буржуазних діячів, що пра-цювала надскладанням словника української мови під керівни-цтвом П. Житецького. Зазначений правопис звичайно називають «драгоманівкою», хоч це й не відповідає дійсності, тим більше, що й самий принцип послідовно фонетичного правопису був за-позичений згаданою київською групою укладачів словника з сербського правопису, створеного Вуком Караджичем. У «драгоманівці» до звичайного гражданського алфавіту, додано було одну латинську букву — базується «драгоманівка» на основному фонетичному правилі — кожному звукові