3. Жанр

Предметом пильної уваги дослідників залишається сьогодні проблема літературних родів і жанрів. Стосовно родів, то переважна більшість науковців погоджується з тим, що існують три літературні роди — епос, лірика та драма. Стосовно жанрів маємо різні, досить суперечливі точки зору. Поряд з поняттям «жанр» уживається ще й поняття «вид». Терміном «жанр» нерідко позначають рід («ліричний жанр»), вид («жанр повісті») і різновид («епічна драма»). У перекладі з французької жанр — це є рід і вид. Логічною є триступенева родо-жанрова класифікація: рід — жанр — жанровий різновид.

Рід — це спосіб вираження художнього змісту або, як конкретизує це визначення російський дослідник В. Халізєв, — сукупність принципів формальної організації творів.

Жанр — це історично сформований тип художнього твору, який синтезує характерні особливості змісту та форми певного виду творів, має відносно сталу композиційну будову, яка постійно розвивається та збагачується. Саме визначення жанру настроює читача на певний зміст. У такому розумінні жанрами є новела, поема, медитація, ода, трагедія, водевіль тощо.

Деякі жанри поділяються на жанрові різновиди. Роман, наприклад, ділиться на такі жанрові різновиди: історичний, філософський, політичний, родинно-побутовий і т. д. Поема може бути героїчною, сатиричною, бурлескною; трагедія — міфологічною, історичною, романтичною. Окремі жанри, переважно ліричні (оди, гімни, ліричні портрети), жанрових різновидів не мають.

Теорія літературних родів і жанрів і по сьогодні не має достатньо чітких наукових дефініцій. Хоча уже в давньогрецькій естетиці склалися умови для розгляду епосу, лірики та драми як способів вираження художнього змісту. Платонові, наприклад, належить ідея покласти в основу поділу на роди форму вираження авторської свідомості. На його думку, в ліриці «поет говорить від себе і не прагне змінити напрямок наших думок так, нібито, крім нього, говорить ще хтось». Драма, відповідно до уявлень Платона, розглядалася як протилежність ліриці, оскільки носіями авторської свідомості в ній є самі герої, а не письменник.

4. Віршування

Віршування, або Версифікація (лат. versus — вірш та facio — роблю) — мистецтво виражати свої думки у віршованій формі;*

система організації поетичного мовлення, в основі якої міститься закономірне повторення певних мовних елементів, що складаються на підставі культурно-історичної традиції певної національної мови.

Система віршування — це сукупність норм та принципів версифікаційної майстерності, розбудовується на підставі певного ритмічного критерію.

Відповідно до просодичних властивостей мов вона розмежовується на дві групи — квантативну (у російському варіанті літературознавства — метричну), що характеризується нормативним чергуванням довгих та коротких складів, зумовлених кількістю часу, необхідного для вимови складу, та долучених до нього більших ритмічних одиниць (античне віршування, аруз, навіть народне віршування українців), і квалітативну, спрямовану на врахування не тривалості складів, а їхньої акцентної виразності, пов'язаної з принципом наголошеності та ненаголошеності.

Друга група, що нині витіснила першу, поділяється на такі версифікаційні підгрупи: силабічну, де за первісну ритмічну організацію править склад як такий, властиву мовам з постійним наголосом (французька, польська та інші); тонічну, що спирається на повтор слів та словосполучень із своїм наголосом як основою ритму; силабо-тонічну, базовану на чергуванні наголошених та ненаголошених складів, яка поєднує в собі силабічні й тонічні тенденції.

Попри те в українському віршуванні спостерігаються проміжні версифікаційні форми як у вигляді квантативно-силабічного синтезу, так і в інших варіантах, зокрема коломийковий вірш, що постає внаслідок злиття силабічного та силабо-тонічного віршів, або паузник і тактовий вірш, в яких вбачається сполука силабо-тонічного і тонічного віршування і т.п.

Верлібр, який трактується як різновид тонічного вірша, має довільну організацію. У віршах прозою мовиться про чергування довгих та коротких відтинків ритмізованого тексту. Система віршування визначає відповідний розмір і в квантативній, і в квалітативній групах, послуговується відповідними знаками: — довгий склад, Ѓѕ короткий склад, а також ненаголошений, — наголошений склад, // цезура, V лейма.

Початком українського літературного віршування слід вважати кінець 15 ст., коли Юрій Котермак видрукував латино мовний віршовий вступ до «Прогностичної оцінки 1483 року». Від часу публікації силабічного вірша Герасима Смотрицького в «Острозькій Біблії» (1581) розпочався період силабічної версифікації. Він проіснував майже до кінця 18 ст., поступово витісняючись силабо-тонікою, перші ознаки якої з'явилися в доробку Г. Сковороди, а невдовзі, у 19 ст., стали панівними в новій українській літературі.

Найповніше проявились вони у творчості Т. Шевченка, сягнули свого розмаїття в ліриці І. Франка, Лесі Українки, В. Самійленка та інших. Версифікація 20 ст. в українській поезії розвивається за наявності різних потоків — при чільному посіданні силабо-тонічного вірша досить потужними виявилися тонічні та помежові версифікаційні струмені з тяжінням до поліметричності, верлібрів тощо.

Попри велику роль, котру виконують у віршуванні відповідні системи, певні віршові розміри, неабияке значення надається у ньому іншим ритмотвірним чинникам, засобам структуризації (комплекс римування, стилістичні фігури, тропіка, багатство строфічних форм та поетичних жанрів тощо). Засвоєння законів та механізмів віршування сприяє розкриттю таланту, за відсутності якого воно засвідчує у кращому випадку лише версифікаційну майстерність автора. Віршування індиферентне до такої імітації.

5. Стилістика

Стилістика - ділянка мовознавства й літературознавства (поетики), що вивчає функційно-стильові засоби мови й їх стосування з погляду норм, їх варіантів (нормативна Стилістика) і відхилень (літературна Стилістика) в синхронному й діяхронному (історична Стилістика) перекрої. Стилістика розвинулася у 19 — 20 ст.ст. з риторики, виниклої в античній Греції й Римі як мистецтва суд.-вічового красномовства. Теоретичні підстави греко-римської риторики, спершу в їх латинсько-польській бароковій версії, були запроваджені у шкільне навчання по братських школах. У 17 ст. в Київській Академії