Поезія І Містика

Між поезією та містикою у певному сенсі існує природна схожість, яка споріднює їхні іманентні можливості проникати крізь плівку невідомого, за якою одразу губиться думка, зникає горизонт бачення, а предмети наче непомітно розчиняються, втрачаючи не тільки контури, а й фізичне тіло. І перед нашим поглядом постає справжнє безмежжя без визначеного кольору, без найменших предметів і натяків на рух. Це, власне, та межа, за якою наша уява безсила.

Але спершу спробую визначити поезію як вище мистецтво незнання. Перед тим, як приступити до пояснення такого твердження, мушу зробити ще одну операцію — дати власне тлумачення поняття знання (а, відповідно, і незнання), а тим паче й містиці, яка нерозривно з ними пов’язана. Термінологічно, безперечно, — це сфера теології.

Ще Бонавентура, послідовник св. Франциска та св. Августина, трактуючи містичну сутність світла, говорив, що воно є джерелом мудрості, знання. А знання для містика — це не стільки стан свідомості чи розуму, а стан духу, акт великої присутності та споглядання Господнього об’явлення, за час якого раціональне та чуттєве єство людини перебуває у процесі блаженної тривалості. Для Бернарда Клервозського — це процес осягнення істини (буття-абсолюту), осягнення, яке уможливлюється завдяки стійкості віри, і як нагорода за це — можливість споглядати знання. Бо тільки останнє як абсолютна сутність, за такого трактування, є істиною Бога (Ісус сказав: “Я є істина”; Іоанн. 14:6). Проте навіть найобачніші з містиків не зважувалися бачене назвати бажаним, а тому говорили тільки про те, що здається, вважаючи, що в абсолютному баченні криються усі способи бачення. Як пише Микола Кузанський, “в абсолютному баченні всі способи його конкретизації існують без обмежень і будь-яке обмеження бачення є також і в абсолютному”.

Зрештою, говорячи про знання й розуміючи його як абсолютну істину (божественну мудрість), услід за кардиналом Кузанським, певно, варто визнати, що вона невловима і наш розум має відношення до неї, як можливість до абсолютної необхідності. Отже знання треба розуміти як праведний та наполегливий у своїй вірі спосіб богошукання й любові до Господа. Знання, звичайно, ніколи не постане в своїй вищій реальності перед очима віруючого (деякі мислителі пояснюють це обмеженими можливостями людських органів сприймання), однак воно інтуїтивно обнадіює й дарує прагнучому хвилини осяяної радості та відчуття істини (Григорій Богослов про таку ситуацію каже, що це Господь наближається до віруючого.)

Відповідно, трактуючи незнання, доцільно було б виходити з протилежної стосовно знання його суті. Під цим можна розуміти і атеїстичне невігластво, і — навпаки — способи (з теологічної точки зору хибні й пагубні) інтелектуального чи мистецького осягнення істини, а значить глибоко індивідуального та суб’єктивного ставлення до світу.

Відтак поезія, гадаю, є найбільш універсальним таким способом, бо її царина — і океан сакрального, і океан внутрішнього (океан серця — як би сказали кордоцентристи), коли людина здатна “помітити” в собі Бога безпосередньо, відчути його мовчазним “переживанням” у найпотаємніших глибинах свого єства. Однак поезія, все таки, зостається вищим мистецтвом незнання, бо сама її природа породжена конфліктністю з реальністю, а відповідно з тим, що призначене Богом. Щоправда, таке судження є надмірним і стосується більше мистецтва окцидентального, західного, мистецтва дії, яке за своїм характером спрямоване на “перероблення” світу, на його моделювання, аніж споглядання і отримання від цього радості.

Однак, коли поглянути або ж уявити динаміку західної історії літератури, у даному випадку — поезії, зіткнемося з історією деструктивного розширення поетичної “онтології” і з безповоротним зростанням кризових явищ у царині мистецтва загалом. Лукіан — Мілтон — Бодлер — Аполлінер — це тільки окремі імена великих богоборців і богоглумників. Зрештою, хочу, щоб мене правильно зрозуміли, це не їхня провина (було б абсурдно думати, що той чи інший поет вирішив буквально поглузувати з Бога). Це провина самого сюжету історії людства, яке пішло шляхом повільного антропологічного виснаження й фантастичного зростання матеріально-технічного світу, перед лицем чого, справді, здаються іграшковими й кумедними всі культи людства: Зевс, Заратустра, Христос. Ними відтак можна маніпулювати, робити предметом розкоші, предметом поклоніння, предметом володарювання і навіть предметом інтелектуальної окраси.

Поети, в текстах яких це зустрічаємо, — чи не найглибше розуміли все божевілля, в якому опинилося людство, і вони перші за це платили. Морально бездоганний Сатана Мілтона був, напевно, відчайдушним криком або ж праведною тінню такого собі постсередньовічного бога, в ім’я якого спалювали й трощили кістки, яким лякали й хвалили одне одного міщани й бюрґери. І поезія реагує на такі процеси, вона, перенасичена земним, сягає порогів незнаного. Так починається містика.

Альберт Швейцер слушно стверджує, що містика виникає тоді, коли “хто-небудь бачить розрив між земним і неземним, тимчасовим і вічним і, все ще перебуваючи в земному і тимчасовому, переживає своє входження в неземне і вічне”. Пригадуючи соціально-релігійні рухи (так звані єресі) періоду розквіту папства, які найбільше були схильні до містичного осягнення дійсності, можна відзначити їхню “чорно-білу”, маніхейську за духом, онтологію, за якою Зло укорінилося в ортодоксально-католицькому владуванні на землі (розкіш, влада, розпуста, корупція), а Добро як міленарна мрія повинно раптово здійснитися революційно-силовим методом і постати Царством Божим на землі без єпископів і понтифіка. Це містика, за згаданим протестантським теософом, абстрактна, вона чітко розрізнює “тепер” і “тоді”, “там” і “тут”, головним її струменем був неоплатонізм, вона проникла і в християнство — Августин,