Природа релігійної містики полягає в максимальному “злитті” людини і Бога. Але мене тут цікавить не стільки семантична сутність містики, скільки її просторові можливості. Поезія як вище мистецтво незнання, поезія, яка тяжіє до створення великого проекту буття, як, приміром, у Гельдерліна чи Рільке, завжди схильна до містичного вираження. Для її енергетичного простору, для її метафізичної туги, занадто мало ситуативних, локальних фраґментів життя, затиснутих у емпіричні рамки індивідуального “я”. Їй необхідний позачасовий розлив всеохоплюючого переживання, в якому би протікали численні кадри і фраґменти мільйонів існувань — одні на передньому плані, інші — далі, а ще інші — розчинені безмежжям.

Так постає загальна панорама містичної скорботи, хоча в ній немає антропологічного виразного болю чи крику, який би неодмінно проявився на ідейному задумі поетичного тексту. Це, образно кажучи, наче спокійний морський краєвид перед смерком, тоскно-німе осягнення світу, де стогони приречених на існування зливаються в єдине глибоке мовчання. Подібну думку зустрічаємо в містиці апостола Павла, яка трактує хрещення як “мертве буття во Хресті” (1. Фесс. 4,16). Цей приклад наведено не стільки з теологічних міркувань, скільки з необхідності показати, як саме антропологічний простір через свої онтико-онтологічні можливості розкривається в містиці, зокрема в поетичній.

Також таке буття подається як загальна значимість, або ж, мовою Спінози, як субстанційна протяжність, якій властива безперервність і органічна цілісність. Це ще можна назвати ґенетичним зв’язком поколінь. Оскільки метою містики є максимальне наближення до вічного, до того, що існує за межами людського розуму (непорушні безмовні простори, які лякали Паскаля), то звичайно, антропологічний простір (ланцюг поколінь) в містичній поезії постане в глибокій єдності, адже, знову згадаю Кузанського, все, що “передує будь-якому розрізненню, без сумніву вічне”. Це наче застиглий фраґмент життя невловимого, нереального, проте завжди присутнього в наших помислах. В естетичному аспекті ця тема доволі успішно заторкнута Мішелем Анрі, який у книзі “Бачити незриме” стверджує, що завдання будь-якого мистецтва втілювати воскресіння життя вічного.

Містика на своєму історичному шляху уподібнює такі емпіричні образи до подоби образу вічного, вона “наповнює” земне вищою духовною силою, від чого воно наче оживає, й постає відтак одухотвореним явищем. Це може бути і теїстична, і пантеїстична наповненість життям — ота, за неоплатоніками, “повнота” буття, яка переливається через край. І вона особливо відчутна в поезії, бо остання володіє оптимальним для чуттєвого сприйняття матеріалом.

Може здатися, що тут криється суперечність, адже, говорячи про панорамність, я обмовився, що містична поезія уникає фраґментарного бачення дійсності. Згадаю Кандинського. В одному зі своїх програмних есе він переконує, що мистецтву апріорно притаманна духовність, як внутрішня смислова енергія, через яку втілюється зміст, який не має нічого спільного зі “змістом” фізичної реальності, повсякденної дійсності, оскільки репрезентує буття вічного. Аби узгодити ці протилежні полюси, “абстракне” й “конкретне”, зауважу, що йдеться про кардинально різні підходи до розуміння містичної поезії: перший передбачає чітке схоплення загальної схеми поетичного простору, другий — зображальне й щомиттєве бачення руху й динаміки в такому поетичному просторі. Відтак перший підхід знаменний своєрідним дистанціюванням від матеріально-речового тіла поезії (тих предметів, явищ, речей, які заповнюють художній світ), і навпаки, цінний максимальною зосередженістю на енергетиці поезії.

До речі, містичній поезії притаманна саме такі характеристики. Вона лише фраґментарно й спорадично наповнюється “конкретним” матеріалом, який, зрештою, функціонує, не стільки як оречевлення, а, радше, як асоціативно-зображувальне доповнення, яке підсилює за допомогою художніх образів процес сприймання загальної поетичної картини.

Особливо цікавою тут є проблема містичного розширення простору поезії. Проникнення в позадійсне, позареальне можливе за допомогою апріорних, а також емпіричних можливостей людської свідомості. Ще Кант у своїй трансцендентальній естетиці сказав, що “ніколи не можливо собі уявити відсутність простору, однак не важко уявити собі відсутність предметів у ньому”.

Зважуся сказати, що бажання проникнути за межі “людської реальності” є природною необхідністю поетів-містиків — це постає єдиною та головною умовою їхнього художнього методу. І містика починається тоді, коли зроблено перший крок проникнення в невідоме.

Як саме відбувається таке проникнення? Виходячи із розуміння простору як людського уявлення (хоча це слово не зовсім точно виражає думку, більш адекватнішим є російське “представление” або ж англійське “іmagination”), який постає єдиною і неповторною даністю великої кількості “мікроуявлень” про той чи інший об’єкт, а ті в сукупності витворюють певне велике уявлення, якому й підпорядковуються (in sich enthalte), — повертаючись знову до Канта, визначу простір як форму всіх чуттєвих проявлень, або ж як суб’єктивну умову чуттєвості. Відтак, аби уявити собі містичне проникнення в незнане, тобто “занурення” в таке буття, про яке нема жодних відомостей і уявлення про яке, як психологічний акт, звичайно, залежне від уже відомого людській свідомості, — треба зрозуміти з чого саме (як саме) таке проникнення здійснюється.

В теорії футболу є гарний термін — “диспетчер”. Це футболіст, який повинен тактично й продуктивно уможливлювати ланцюговий зв’язок між захистом і передньої лінією (нападом). Функціонально містичне проникнення в поезії постає своєрідним “диспетчером”, воно, власне, й здійснюється завдяки йому. Оскільки людська свідомість оперує тільки тим матеріалом, який їй відомий, то, звичайно, в містичній поезії роль такого “диспетчера” виконує певний символ (образ), який адекватно відповідав би характеру переходу з одного в зовсім інше.

У ході проникнення зазвичай виникає доволі незвична, подекуди фантасмаґорична,