У 1858 році Діккенс писав своєму помічнику по журналу Віллсу у зв'язку з публікацією однієї із статі свого друга і співредактора В. Коллінза, якого він вважав дуже недбалим в урахуванні громадської думки: "Прошу вас уважно віднестися до статті Вілкі... не залишайте в ній його непотрібну агресивність по відношенню до середніх класів. У нього завжди є схильність до перебільшень в цьому напрямі" [9, 155].

Цікаві припущення англійського літературознавця Гросса, який стверджує, що, свідомо не торкаючись проблем сексу або торкаючись їх вельми обережно, як, наприклад, в "Олівері Твісті", Діккенс йшов на необхідний компроміс, даючи собі волю в зображенні найстрашніших хвороб суспільства свого часу – робочих домів ("Олівер Твіст"), шкіл для бідних ("Ніколас Ніклбі"), боргових в'язниць ("Крихітка Дорріт"), страшних нетрів капіталістичного міста ("Холодний дім").

Відповідно до своєї естетичної платформи позитивіста І. Тен свого часу звинувачував Діккенса в фарисействі і в тому, що він викривав з пристрастю тоді, коли треба було лише безпристрасно фіксувати. Цій точці зору Гросс протиставляє протилежне твердження: "Діккенс абсолютно свідомо ставав деколи на позицію переважаючих умовностей, чудово розуміючи положення письменника-реаліста у важку для послідовного проведення реалізму епоху" К. Гросс посилається на лист Діккенса до Форстера від 15 серпня 1856 року, в якому мовиться про навмисне дотримання пристойності "письменника для сімейного круга". Концепція ця особливо переконлива, якщо пригадати, наскільки послідовно проводилася в журналах, що належали Діккенсу, дидактична тенденція і дотримувалися "пристойність" і повчальність.

І конфлікт і розв'язка в "Домбі і сині" зашифровані письменником на догоду тим вікторіанським забобонам, про які йшла мова. Образ Каркера в романі явно багатозначний. Написаний в стилі гротеску, жахливого сатиричного перебільшення, образ цей важко назвати соціально типовим. Каркер постає перед читачем як хижак, що ніби схопився з іншим у боротьбі за здобич. В той же час очевидно, що його вчинками керує не жадання збагачення: розоривши Домбі, Каркер сам не привласнює нічого з майна розореного патрона. Він відчуває велике задоволення, спостерігаючи приниження Домбі, крах всього його особи­стого і ділового життя. Але в ім'я чого він його розоряв? "Повстання" Каркера проти Домбі має, можливо, як соціальний, так і романтичний підтекст [9, 156].

Як Домбі, так і Каркер порушують в очах Діккенса норми соціальної поведінки. І як Домбі, так і Каркер одержують належну відплату. Але якщо Домбі терпить крах як підприємець і відчуває при цьому найбільше приниження, Каркер одержує відплату, зустрівши смерть під колесами потягу. Тема Каркер – Едіт повисає в повітрі, залишаючись лише наміченою, але ніяк не вирішеною.

"Домбі і син" – перший роман Діккенса, позбавлений тієї оптимістичної інтонації, яка була така характерна для ранніх книг письменника. В романі звучать мотиви сумнівів, невизначеної, але непереборної печалі. Переконаність в кінцевій задовільності всього існуючого, в можливості проповіддю впливати на хід історії покидала Діккенса. З'явилося відчуття, що існуючий порядок речей навряд чи можна виправити. Трагічне рішення головної теми роману, посилене рядом додаткових ліричних мотивів і інтонацій, робить роман "Домбі і син" твором невирішених і нерозв'язних конфліктів.

Таким чином, оголяючи соціальне зло, Діккенс ставить перед собою перш за все морально-виховну задачу. Він хоче переконати читача, що у всьому винуватий не суспільний устрій, а окремі особи і що злі люди піддаються виправленню. Саме тому в самий розпал дії автор несподівано звертається від свого імені до Домбі: "Прокинься, приречена людина... Час летить. Час наближається гнівною ходою. Кроки його лунають в дому. Прокинься !.."

І коли лиходій Каркер гине, а Домбі перероджується, роман завершується повним торжеством добра і справедливості.

Висновки

Отже, Діккенс народився в 1812 р. в Портсмуті в сім'ї урядовця морського відомства. Мати його не могла гордитися благородним походженням, оскільки її батьки були слугами в багатих домах. Головне, що створювало певну атмосферу в домі і допомогло Діккенсу надалі стати письменником, людиною з невичерпною вірою в добро і справедливість, – це оптимізм і стійкість в умінні переносити життєві знегоди. А їх випали на частку сім'ї Діккенсів немало. Все, що потім увійшло до його романів, було вистраждано, пережито і оцінено самим письменником. Світ Діккенса гармонійний, і ключі від нього знаходяться в дитинстві. Чарльз не дістав класичної англійської освіти, хоча в роки відносного матеріального благополуччя він відвідував школу. Саме життя примушувало його займатися самоосвітою. Десятилітнім хлопчиком Чарльз працював на фабриці вакси, що належала одному з його далеких родичів, що, втім, не заважало господарю не виділяти Чарльза серед інших хлопчиків. Ставши парламентським стенографом і репортером, Ч. Діккенс навчився швидко схоплювати головне, формувати власну думку, миттєво реагувати на побачене. Крім того, в юнака були явні акторські здібності, якими нерідко гордився його батько, примушуючи сина розігрувати домашні спектаклі перед гостями. Емоційне, образне мислення Чарльза, що дарувало йому природою, розвивалося під впливом життєвих знегод і стоїчного сприйняття невдач.

Діккенс – один із найбільших письменників-урбаністів. Видатним поетом вулиць, набережних і площ називає Діккенса його біограф X. Пірсон. "Діккенс – це сам Лондон. Він злився з містом воєдино, став частинкою кожної цеглинки, кожної краплі скріпного розчину". Лондон – не тільки місце дії романів Діккенса, але й головний герой багатьох його творів. Без нього не можна собі представити ні пригод піквікістів, ні долі Олівера Твіста, Миколи Нікльбі, Поля і Флорнес Домбі; з Лондоном пов'язані "життя і пригоди" багатьох