площ і набережних. Діккенсу-нарисовцю властива майстерність короткої виразної характеристики персонажа і майстерність опису людського натовпу. Його герої шумно веселяться в театрі, із захопленням стежать за витівками клоунів на ярмарку, чудово відчувають себе у вуличному гармидері. І разом з тим багато хто з них самотній у багатолюдному натовпі. "Дивно, з якою байдужістю відносяться в Лондоні до життя і смерті людей. – пише Діккенс в "Думках про людей". – Людина не викликає ні в кому ні співчуття, ні ворожнечі, ні навіть холодної цікавості; ніхто, за винятком її самої, нею не цікавиться. Коли вона вмирає, не можна навіть сказати, що її забули – адже ніхто не згадував про неї за життя".
У першій книзі Діккенса – багато тем і образів його подальших романів. "Нариси Боза" – пролог до творчості Діккенса-романіста. Долі простих людей, контрасти убогості й багатства, парламент і суд, театр і побут акторів, закутки і вулиці Лондона – все це знову виникне і буде розгорнено на сторінках його романів.
Серед своїх попередників Діккенс називає, крім письменників XVІІІ ст., англійського художника Хогарта, "у великих творах якого буде вічне відображатися і вік, в якому він жив і людська природа всіх часів". Хогарт був першим урбаністом у англійському живописі. Він відтворив багатолику зовнішність Лондона. Картини, гравюри і малюнки Хогарта передують в мистецтві Англії опису Лондона в романах Філдінга і Діккенса, розвиваючи традиції Дефо, який першим серед романістів XVIII ст. зобразив вабляче і відштовхуюче обличчя великого міста (романи "Молль Флендерс", "Полковник Джек").
Діккенс – один із найбільших письменників-урбаністів. Видатним поетом вулиць, набережних і площ називає Діккенса його біограф X. Пірсон. "Діккенс – це сам Лондон. Він злився з містом воєдино, став частинкою кожної цеглинки, кожної краплі скріпного розчину". Лондон – не тільки місце дії романів Діккенса, але й головний герой багатьох його творів. Без нього не можна собі представити ні пригод піквікістів, ні долі Олівера Твіста, Миколи Нікльбі, Поля і Флорнес Домбі; з Лондоном пов'язані "життя і пригоди" багатьох інших діккенсівських героїв. Метафоричний образ "холодного дому" – це образ самої Англії.
2.1. Лондон у романі Ч. Діккенса "Пригоди Олівера Твіста"
Коли закінчився "Піквік", (окреме видання вийшло в 1837), в одному з журналів з'явилися вже перші випуски "Пригод Олівера Твіста" (1837), і по жанру це був абсолютно інший твір. Не залишилося й сліду від нестримної веселості, що супроводжував читача впродовж всього роману "Записки Піквікського клубу", хоча тут також є і сміх і іронія.
"Олівер Твіст" направлений проти "закону про бідних", проти робочих домів, проти існуючих політекономічних концепцій, що усипляють громадську думку обіцянками щастя і процвітання для більшості. Щастя добивається лише Олівер Твіст, та й то завдяки романтичному настрою автора, впевненого в тому, що незаплямованість, чистота душі Олівера, його стійкість перед життєвими труднощами потребують винагороди. Проте було б помилкою вважати, що роман – це виконання автором його громадянської місії. "Олівер Твіст" був також і своєрідною громадянською відповіддю Діккенса на засилля в той час так званого ньюгейтского роману, в якому оповідання про злодіїв і злочинців велося виключно в мелодраматичних і романтичних тонах, а самі порушники закону виявляли собою тип супермена, вельми привабливий для читачів. Байронівський герой перейшов у кримінальне середовище. Діккенс виступив проти ідеалізації злочину і тих, хто його скоює. Діккенс зайнятий дослідженням механізму зла, його дії на людину; добро ж реалізується у нього в образах містера Браунлоу і самого Олівера Твіста, Рози Мейлі. Самими випуклими виявилися образи Фейгіна, Сайкса, Ненсі. Втім, Ненсі володіє деякими привабливими рисами вдачі і навіть проявляє ніжну прихильність до Олівера, але вона ж і жорстоко розплачується за це. В передмові до книги Діккенс ясно висловив суть свого задуму: "Мені здавалося, що зобразити реальних членів злочинної зграї, намалювати їх у всій їх потворності, зі всією їх мерзотністю, показати, убоге їх життя, показати їх такими, які вони насправді, – вічно крадуться вони, охоплені тривогою, по найбрудніших стежках життя, і, куди б вони не поглянули, скрізь маячить перед ними чорна страшна шибениця, – мені здавалося, що зобразити це – значить спробувати зробити те, що необхідно і що стане в пригоді суспільству. І я виконав в міру моїх сил". Правда, реалістичне зображення лондонського дна і його мешканців в цьому романі часто забарвлено романтичними, а іноді мелодраматичними тонами. Олівер Твіст, пройшовши життєву школу Фейгіна, що навчав його злодійському мистецтву, залишається добродійною і чистою дитиною. Він відчуває свою непридатність до ремесла, на яке його штовхає старий шахрай, зате легко і вільно відчуває себе в затишній спальні містера Браунлоу, де зразу ж звертає увагу на портрет молодої жінки, що виявилася згодом його матір'ю [13, 161].
Зло проникає у всі кутки Лондона, понад усе воно поширене серед тих, кого суспільство прирекло на убогість, рабство і страждання. Але, мабуть, найбільш похмурими сторінками в романі виглядають ті, які присвячені робочим домам. Рідка вівсянка три рази на день, дві цибулини в тиждень і півбулки по неділях – ось той мізерний раціон, який підтримував жалюгідних, вічно голодних хлопчиків робочого дому, що тріпали з шести годин ранку прядиво. Коли Олівер, доведений до відчаю голодом, боязко просить у наглядача додаткову порцію каші, хлопчика вважають бунтівником і замикають в холодну комірку. На відміну від попереднього роману,
