У огляді "Російська література в 1847 році" поява роману "Домбі і син" В.Г. Бєлінський назвав чудовим явищем у літературі. Він визначив "Домбі і син" як "чудовий роман, що далеко залишив за собою всі колишні твори Діккенса". А в листі до В.П. Боткіна російський критик вигукував: "Це щось потворно, жахливо прекрасне! Такого багатства фантазії на винахід різко, глибоко, вірно намальованих типів я й не підозрював не тільки в Діккенсі, але й узагалі в людській натурі" [14, 170].

У 40-і рр. сміх Діккенса втрачає свою необразливість, іншою стає ідейно-емоційна і естетична оцінка дійсності. Гуморист, майстер сміху, Діккенс з найперших кроків в літературі помічав комічні сторони життя і висміював їх. Він весело реготав над наївним Піквіком, викликав у читача усмішку співчуття, знайомлячи його з Олівером Твістом і Ніколасом Ніклбі, обурювався несправедливістю, сміявся над безглуздостями життя, над всім нікчемним, дрібним і низьким. Сміх Діккенса, що звучав у його романах 30-х рр., – це вираження його оптимізму, впевненості в тому, що висміювані недоліки можуть бути переборні, подолані. Він вірить тому, те, що зло не небезпечне, його можна подолати. В єдиноборстві світлих і темних сил добро перемагає зло. В 40-і рр. градації сміху збагатились інтонаціями гнівного засудження, що в ще більшому ступені посилюються в соціально-сатиричних романах подальшого десятиріччя.

Реалістична майстерність письменника виступила тут у всій своїй силі. "Домбі і син" багатьма своїми рисами позначає перехід до нового етапу. Тут майже не відчутна залежність від зразків реалістичного роману XVIII століття, яка впадає в очі в ранніх романах Діккенса. Роман відмінний від всіх попередніх творів Діккенса і за своєю доцентровою композицією, і за емоційною інтонацією (він уперше ліричний), і за стилем.

Реалістичні портрети головних дійових осіб розкриті повніше, ніж раніше. Ретельніше, ніж де-небудь раніше, Діккенс працює над своїм стилем, вдаючись до ритмізованої прози, до евфонії і ліричних повторів [9, 153].

Образ Домбі – в центрі авторської уваги, і дія розгортається навколо цієї центральної фігури бездушного, холодного комерсанта, для якого гроші – єдине значення існування. Вирішуючи характер Домбі, автор користується новими художніми засобами, доповнюючи звичайні прийоми лейтмотивного зображення більш поглибленим розкриттям психологічного портрета. Властивості характеру Домбі, черствого і корисливого егоїста, передаються будинку, в якому він живе, вулиці, на якій цей будинок стоїть, речам, які оточують господаря будинку. Будинок так само манірний, холодний і величний зовні і всередині, як сам Домбі. Вулиця, на якій він стоїть, так само невесела і пустинна. Будинок відображає і долю свого господаря: він "прикрашається всім, що можуть купити гроші", в дні весілля Домбі і стає розвалиною в дні його банкрутства. Але в "Домбі і сині" вперше з'являються елементи психологічного аналізу, і вони заглиблюються по мірі розвитку сюжету. Швидше з подивом, ніж з болем, переживає Домбі передчасну смерть сина, тому що хлопчика не можуть врятувати гроші, які в уявленні містера Домбі – все. Втрата сина для нього велика ділова невдача, тому що маленький Поль для батька перш за все компаньйон і спадкоємець, символ процвітання фірми "Домбі і син" [9, 154].

Для Домбі незбагненне відношення до нього Едіт – його другої дружини. Вона була куплена ним на гроші так само, як свого часу була куплена його перша дружина. Внутрішній конфлікт Едіт йому незрозумілий, тому що всі відносини, думки і відчуття людей доступні його сприйняттю лише в тій мірі, в якій їх можна виміряти на гроші. Флоренс – беззавітно любляча його дочка – йому майже ненависна: присутність її в домі, саме існування її його дратує. Вона живе, тоді як спадкоємець багатства Домбі Поль помер, і цим вона ненависна батькові, як була ненависна тоді, коли з'явилася на світ, обдуривши його надію на сина.

Складний і конфлікт Домбі з Каркером, в якому багато що "опущено під воду" – вперше в Діккенса залишено в підтексті.

Сьогодні в Англії і Америці багато пишуть про ті обмеження і табу, які накладала на письменника вікторіанська епоха, її громадська думка. Є всі підстави згодитися з тими з британських літературознавців, які стверджують, що Діккенс абсолютно свідомо приймав ці обмеження, знаючи, що тільки при цій умові він міг спілкуватися з читачем свого часу. Діккенс не розділяв забобонів своїх сучасників. Проте він не кидав виклику і обходив багато неприйнятних для вікторіанців мотивів, опускаючи в підтекст те, що не міг говорити відкритим текстом. Якби він не йшов на це самообмеження, його не прийняли б не тільки середні класи, але й суспільні низи, що великою