громом і гуркотом не один раз перекочувалися із сходу на захід і з заходу на схід. Мертві танки чорніли на полях грізними своїми тушами, неначе вимерлі страховища в пустелі. І куди не по-їхати, куди не піти,— всюди несло духом непохованого людського трупу. Міновані нескошені поля були сповнені зловісних таємниць».
А якою стала улюблена Довженкова ріка! «Вона була збещена, зґвалтована і спотворена ворогами.
Вода текла в ній каламутна й кривава, з дохлою рибою, трупами й іншими останками страждань... І грязь, і каламуть, і кров у річці, і смерть! Це була вже не річка, а стік нечистот».
Безмірною була трагедія простих, рядових наших воїнів, які прий-няли на свої плечі увесь тягар битви за рідну-землю. Цих боїв не витримували ні звірі, ні птахи, ні плазуни: «Такий страшний був світ у бою. Одна лише людина могла витерпіти бій...»
Опис бойових дій займає у Довженка кілька сторінок. Але це біль зраненого серця, це крик душі: «Люди, схаменіться!» Побачене, відчуте й пережите письменник пропускає через призму мистецького сприй-няття і з великим талантом подає читачам: «Повітряні хвилі й буйні завихрення од пролітаючих великих снарядів і вибухів мін зривали людей з землі, крутили їх угорі, як осінній лист, і кидали на землю.
Все повітря прийшло в шалений рух, все воно, вся атмосфера звучала, ревла, вибухала, крякала і гриміла тисячами громів, повітря горіло. На бійцях загоралися сорочки.
...Сім раз сходилися бійці з противником. Сім найтяжчих німець-ких атак одбили вони вщент, в порох, в дим. Тридцять шість ворожих танків палало вже перед ними і позносило до неба грізну їхню славу. Трупу ворожого лежало між танками множество».
І таких смертельних боїв було безліч, а закінчувалися вони най-частіше одним:
«Все віддали. Все до останньої нитки. Поквиталися з життям, з війною, з ворогами на. всю силу. Не мудрували, не ховались по резервах і тилах, не обростали родичами на простих своїх артилерійських постах. Не виду-шували з малих своїх талантів великої користі, ...не любили виставляти-ся напоказ ні в цілому вигляді, ні в пораненому, ні в яких доблестях...»
Автор накиває цих героїв поіменно, а за ними постає весь героїч-ний народ, який грудьми захистив землю від фашистської орди.
У цьому списку, відповідно до історичної правди, ми бачимо не лише прізвища українців, а й росіян, грузинів, представників різних на-ціональностей, усіх, хто плечем до плеча воював проти німецько-фашистських окупантів. Тому безпідставним видається звинувачен-ня О. П. Довженка в націоналізмі (в гіршому розумінні цього слова).
Письменник захоплюється мужністю своїх героїв, прославляє їх подвиг у віках, хоч-серце його при цьому обливалося кров'ю за мар-но втраченими силами і житаями.
«Як билися люди! Немов цілі століття незламної упертості і бойо-вих щедрот розкрилися раптом в Вернигорах, Труханових, Вовках і Якимахах. Рідна батьківська земля умножила їх гнів і силу бойово-го запалу. Вони немов уросли в землю, і коли німці були вже зовсім близько, вони встали як один і пішли в атаку якраз проти середини грізного німецького валу».
Отже, письменник у кіноповісті «Україна в огні» з переконливою прямотою і великою художньою майстерністю розкрив трагедію ук-раїнського народу в найбільшій світовій війні. Висновок у читачів може бути лише один — таке не повинно повторитися!
Але не тільки війна в полі зору художнього дослідження пись-менника. Він з усім жаром серця, чутливого до несправедливості, засуджує більшовицьку концепцію класової боротьби. Саме ця тео-рія, впроваджувана в практику, породила репресії, страх людей, недовіру один до одного, моральне спустошення душі, догматизм і бездуховність. Прикладів цього ми знайдемо в кіноповісті чимало.
Ось прокурор партизанського загону Лиманчук дізнався, що парти-зани захопили в полон жінку італійського офіцера Пальми Христю. Він дуже зрадів (?!) і відразу заочно присудив її до розстрілу як підлу зрадницю вітчизни. Лиманчук «недавно прибув до загону з Великої землі з високою місією чинити в самому пеклі боротьби справедливий суд над підлими відступниками, запроданцями, на-ціоналістами-душогубами та іншим пропащим людом. Він був лю-диною великої кришталевої чесності і такого ж душевного холоду, який помагав йому не втрачати, як він казав, лінії ні за яких обста-вин...» Хоч перед цим ми бачимо цього «незгораємого шкафа» втіка-ючим. І при цьому він звинувачує дівчат у паніці, обманює й заспо-коює, що місто ніколи не здадуть. Тепер він «чистий», а ті, хто побував в окупації,— ні.
Жертви війни, мучениці, як Христина Хуторна, правомірно задають питання своїм суддям: чому ж вони виросли не горді, не дос-тойні і не свідомі? І самі ж дають відповідь, що до війни «міряли дівочі... чесноти головним чином на трудодень і на центнери буря-кові...», не дбаючи про виховання гідності та духовний розвиток.
Цікавий напружений діалог Лавріна Запорожця і Максима Заброди на колючому дроті концтабору. Обидва вони українці, але між ними прірва: розкуркулення, страждання на чужині, голод і холод Сибіру з одного боку та віра в справедливість ідей «вождів пролетаріату» з другого.
Україна — єдина в світі країна, де не вивчають як слід історію власного народу, де люди не знають і не шанують своїх героїв. То ж звідки взятися патріотизму, відданості й мужності в людині—безбатченкові? Ось на цьому наголошує письменник. Він вірить, що такі жорстокі уроки історії не пройдуть даремно.
Незважаючи на жахливі картини боїв і страждань, змальовані авто-ром, кіноповість «Україна в огні» залишає якесь світле враження. Може, завдяки тому зворушливому сімейному мотивові, що нагадує Шевченкове «Садок вишневий коло хати...». О.