Аналіз творчості Івана Франка
ЛЮБОВ І БОРОТЬБА ЄВГЕНІЯ РАФАЇЛОВИЧА
(Повість Івана Франка «Перехресні стежки»)
"Яке ти маєш право бути вільним, коли твій народ у неволі?"
В останній розмові з Євгенієм Регіна запитує його, чи правда, що завтра має відбутися "хлопське зібрання". Рафалович одразу запалюється:
Так, пані. Се має бути перший крок, перший початок моєї ширшої, народної праці. Хочу доложити всіх сил, щоб довести сей народ хоч троха до освідомлення, привчити його користуватися його правами, боротися з його кривдниками...
Регіна реагує на ці слова "з жалем" - їй ясно, що "серце ...тягне" Євгенія до "високих цілей", до ідеалу, якому дедалі більше підпорядковується його життя.
Ідеал - це заповітна життєва мета людини. Про наміри молодого адвоката йдеться вже в V розділі повісті. Рафалович знайомиться з "гонораціорами міста", швидко пересвідчується, що потрапив у "каламутне озеро", і визначає для себе лінію власної поведінки, формулює свій життєвий план:
Він мав намір розпочати просвітню роботу, а далі й політичну організацію в повіті, стягати сюди помалу добірні інтелігентні сили, витворити хоч невеличкий, та енергічний центр національного життя, - і се додавало йому духу серед важкої канцелярійної праці і серед того струпішілого та запліснілого товариства.
Власне, до цього він готувався ще у Львові. Правда, ми небагато знаємо про ті його десять років, які минули з часу розлуки з Регіною, коли Євгеній був студентом Львівського університету, але один характерний штрих варто згадати:
Він (Рафалович. - В.П.) належав до того покоління, що виховалося вже під впливом європеїзму, якому в Галицькій Русі виборов горожанство Драгоманов.
Отож герой твору і сам Франко - люди одного покоління. Молодий Франко теж був прихильником драгоманівських ідей, і в цьому сенсі Рафалович може бути названий його alter ego.
Сам Михайло Драгоманов називав себе "соціалістом за ідеалами", уточнюючи при цьому: "соціалістом західноєвропейської школи, але не російським нігілістом" (у соціалістичних попередниках російських більшовиків його не влаштовували "антикультурний елемент та націоналістичне самозасліплення"). Мета, яку ставив перед собою Драго-манов, фактично "дублюється" Євгенієм Рафаловичем. "В Австрії, - писав Драгоманов, - можна братися за організацію власне соціалістичної партії з робітників та селян русинів у союзі з поляками та євреями..." Партія ця мала б узятися "за звільнення народу культурне, політичне і соціальне".
Варто лишень зазначити, що в 1900 р., коли "Літературно-науковий вісник" друкував "Перехресні стежки", ставлення Франка до Драгоманова як духовного вчителя часів молодості дещо змінилося, У статті "З остатніх десятиліть XIX віку" (1901 р.) він з великою повагою відгукується про діяльність Драго-манова, яка "уся ... була однією великою проповіддю невтомної праці для добра і піддвигнення рідного народа", про його "тверезий, ясний, трохи скептичний ум" та нелюбов до фрази й фальшивості і водночас відзначає доктринерство та роздвоєність Драгоманова, який "почував себе в першій лінії росіянином, а тілько в другій українцем". Наслідком цього і став драматичний розрив Драгоманова з молодим поколінням галицьких українців, яких не влаштовував драгоманівський федералізм, оскільки самі вони в 1890-ті роки вже прийшли до ідеї самостійної України. На рубежі XIX і XX ст. Іван Франко вже різко критикує соціал-демократичну доктрину - його погляди набирають націонал-демократичного характеру...
Проте цікаво, що деякі Франкові характеристики Драгоманова у статті "З остатніх десятиліть XIX віку" цілком накладаються на авторські характеристики Рафаловича, передусім - холодний, скептичний розум, воля, сила власної переконаності... "Вплив європеїзму", про який ідеться в "Перехресних стежках", характерний якраз близькістю політичних програм Драгоманова і Франкового героя: їх споріднює прагнення до культурного, політичного і соціального звільнення народу.
Чи досягає поставленої мети Євгеній Рафалович?
Частково - так. У всякому разі йому вдається збурити мертві води суспільної рутини не лише в повіті, а й далеко за його межами. Існуюча система відчула в особі адвоката Рафаловича небезпечного суперника, здатного сколихнути приспані в селянських масах сили. Найбільший успіх Євгенія - народне віче і той розголос, який воно мало в Галичині, одним (селянам) - вселивши надію і віру, других (можновладців) - налякавши.
Правда, надію і віру селянам повернути нелегко. Красномовними щодо цього є сцени розмов Євгенія з буркотинськими селянами, яким він радить відкупити в пана Брикальського "всі панські ґрунти з двором і з лісами". Селяни одразу ж насторожуються: їх так часто обдурювали, що вони й тепер ладні запідозрити свого захисника в лукавстві чи шахрайстві. Рафаловича це ображає; він дорікає співрозмовникам за "нерозум" ("Волите бути жебра-ками і попихачами, ніж панами в своїм селі"), але рук усе ж не опускає. "Треба провести їх через школу життєвої освіти, збудити в них громадського духа", - доходить він висновку і вирішує поїхати в Буркотин задля тієї ж "життєвої освіти", яку не замінить "книж-кова освіта".
Та перед поїздкою в нього ще буде зустріч із "властителем Буркотина" Брикальським - той на крилах прилетить до адвоката, щоб розповісти йому про вірнопідцанство селян, які не тільки не бажають пристати на пропозицію Рафаловича, а й розкривають перед паном суть його (Рафаловича) "бунтівницької агітації". Ми вже знаємо, яке гірке почуття викликав у Євгенія цей епізод. Він спонукав його кинутися до Регіни зі словами про свою готовність податися за море, залишити "прокляте гніздо", хлопів, панів, суди, своє адвокатство...
Усе ж то була тільки хвиля... Якого болю завдала вона Євгенієвій душі, свідчить внутрішній монолог героя , де йдеться про його приїзд у Бабинці до отця
