Такою ж чистотою оповитий образ Івана Баглая. Але творення цього образу дещо відмінне, оскільки читач знайомиться з Іваном через когось: через Віруньку, через брата Миколу, через Ізота Лободу. І нарешті він з'являється сам, чистий своїми поглядами, думками, розумінням свого місця в житті. Перебуваючи в чужій країні, Іван ні на мить не забував про свою. Він порівнював життя людей далекої Індії із побутом нашого народу і щиро вболівав за велику відсталість своєї Батьківщини. Найбільш його захоплювало те, як «там» уміють захищати й берегти пам'ятки культури, яка доброзичливість панує серед людей. Іван мимоволі дохо-дить до висновку, що не можна далі так жити, підкоряючись підлабуз-никам, кар'єристам, руйнівникам досягнень співвітчизників.

З любов'ю зобразив письменник і образ металурга Ягора Катратого. Зовні похмурий, Ягор виявляється дуже ніжною людиною. Його бать-ківське ставлення до Єльки сповнене турботи і вболівання за її долю. Саме цим пояснюється бажання Ягора знайти для племінниці надійний захист. Безумовно, захист в образі Володьки Лободи хибний, проте по-чуття Ягора справжні.

Юність проведена серед махновців, наклала на Яго рове обличчя пе-чатку суворості. На все життя запам'ятав він зустріч з професором Яворницьким, яка дала його становленню значно більше, ніж всі попередні роки. Відбулась переоцінка цінностей. Можливо, саме ця зустріч допо-могла юнакові знайти себе, а згодом стати хорошим металургом і героїч-ним визволителем Титана.

З надзвичайною теплотою зображено Ізота Івановича Лободу. Заслужений робітник виховав багато славних металургів. Війна забрала в нього двох синів. На третього, Володимира, покладав всі батьківські

надії, але марно. Не маючи впливу на сина-кар'єриста, тамуючи образу на нього, Лобода змушений доживати вік у Будинку старих металургів. Старий батько мріє про онуків, сподівається, що син отямиться, змінить-ся і повернеться обличчям до людей.

Але історія має немало свідчень тому, як деякі людці шляхом підступ-ності і підлості ошукували державу, а не те що рідних батьків. Саме з такого звироднілого племені походить і Володька Лобода. Недаремно його називають батькопродавцем. І хоча це не єдине його прізвисько, проте ганебнішого за це не буває. Кар'єрист і «юшкоїд» Володька Лобо-да з тих, хто будь-якою ціною йтиме до влади. Він вміло ховає своє хижацьке єство за словами: «Ідучи назустріч побажанню трудящих...» Боляче зачіплянцям, бо з'являється чутка, що Володьчину старанність вислужитись помітили «вгорі», на що рідний батько, Ізот Лобода, ска-же: «...Він вам не один собор знесе, не одне таке смердюче море збудує, що й ради потім не дасте».

Жахлива сама природа такого явища як байдужість. «І ніякого до-кору власної совісті, навіть дивна реакція на протест. Чи немає в тім страшнішого, аніж жорстокість завойовника? Ворог руйнує із заздрощів, із люті. Народ, звільнивши рідну землю, знову починає відбудовувати зруйноване, реставрує, все робить для того, щоб пам'ятка була такою ж гарною, привабливою. Що руйнує байдужість і сліпота, вже не відбудо-вується».1

Хоча Володька Лобода досить молода людина, змінити його харак-тер, напевне, вже не зможе ніщо. У творі є ще один представник мо-лоді, судження якого викликають занепокоєність. Це Роман Орлянчен-ко, друг Миколи Баглая. Роман — принципова і чесна людина. Проте гнітюче враження залишає його скептицизм. Юнак не вірить у людей, у гуманістичні ідеали. Поспілкуєшся з таким — і життя втратить найяс-кравіші фарби, стане сірим і безбарвним. І якщо Микола ставиться до буденності життя оптимістично і прагне позитивних змін, то Роман не йде далі критики.

Можливо, Миколин вчинок переконає і Романа, і йому подібних скеп-тиків у величі людини. Адже у сутичці з тими, «...що без соборів у душі», Микола виглядав «як той біблейський юнак, що вигнав осквер-нителів з храму».

Справжнім скарбом творчості Олеся Гончара є багата, співуча мова. Саме вона є однією з найсуттєвіших ознак творчості письменника. Про-зу Гончара не можна ні з чим сплутати, вона неповторна. Неповторність ця в чудових українських пейзажах, в соковитих фарбах портретів. Образи «Собору» виписані так повно, так чітко, наче фрески та ікони. Стосується це не тільки позитивних персонажів, які мають ніби позначку чистоти і святості, стосується це і негативних образів — будь то кар'єрист Лобода чи осквернителі храму.

Мова Гончара багата на глибокі і зворушливі слова, які мають свій ритм, тембр і звучання. «Художні ресурси кожного окремого слова мо-жуть бути невичерпними, але кожен письменник наділяє своє слово різною мірою енергії. Чим більше — тим краще, тим довговічніший роман чи повість, тим вони потрібніші. Є ця начебто прихована від стороннього ока енергія в кожному слові Олеся Гончара, запаси її щедрі, ми постійно черпаємо цю енергію, а вона так і зостається невичерпною, бо її наділено секретом тривалості незнищенності, постійної зарядженості...»1 ,

Поліфонія «Собору» містить в собі і філософські, і моральні аспекти. 1 Автор поєднав спогади про минуле і турботу про день прийдешній, відпо- ,' відальність людини за навколишній світ і її значимість в цьому світі. Кожний з творів, а особливо роман «Собор», неначе застерігає людство від руйнівної спроби змінити світ. Наскрізне через усе художнє полот-но «Собору» Гончар проводить ідею збереження споруди, повітря, лю-дини. Дими над Зачіплянкою і клапті сажі над степовими Вовчугами — це своєрідне застереження від екологічних катаклізмів. Твір було написано в 60-ті роки, задовго