Проблема збереження цінного історичного пам'ятника в романі Оле-ся Гончара набуває громадянського звучання, бо цей образ уособлює велич людини-творця, людини-воїна, людини-громадянина. "

Побудований на згадку про козаччину невідомими майстрами, стоїть собор, милує душу жителів заводського селища своєю архітектурною до-вершеністю. Дивуються сучасники майстерності стародавніх умільців: «Зуміли ж так поставити! Скільки не їдеш, хоч до самих плавнів, а все він буде у тебе перед очима. З будь-якої точки видно собор, звідусюди!» Доля кожного з персонажів роману більшою чи меншою мірою пов'язана із цією спорудою. У ставленні до цієї архітектурної пам'ятки розкриваються характери людей кількох поколінь. Адже собор — це не просто згадка про минуле, це історія цілого народу, його традицій, його культури, його су-часне і майбутнє. Це розуміє більшість героїв твору. Для Віруньки, для Івана і Миколи Баглаїв, для Ізота Лободи собор — жива істота, яка уособ-лює безсмертя цілого народу. Лише один розділ роману знайомить нас з невтомним дослідником, вченим-етнографом, видатним істориком Дмит-ром Яворницьким, але відбиток цього знайомства залишається в нашій пам'яті надовго. Професор Яворницький ладен був пожертвувати життям заради собору, захищаючи козацьку святиню від махновського розгулу. А хіба не славним нащадком козацтва виявився Микола Баглай? Адже він зупинив розгул бешкетників у приміщенні собору, мало не заплатив-ши за це життям. Микола Баглай і професор Яворницький утверджували невмирущу силу народу, захищаючи цей історичний пам'ятник.

А Іван Баглай та його вчитель Ізот Лобода примножили велич народу своєю працею. Іван, перебуваючи у тривалому відрядженні в Індії, допомагає металургам, при цьому спостерігаючи за тим, як у цій країні шанують істо-рію, як бережуть збудоване предками. Отже, він теж гідний нащадок славно-го українського роду, бо у наших пращурів праця завжди була в пошані.

На мою думку, найбільш досконало зобразив Олесь Гончар старого металурга Ізота Лободу. Постать цієї людини ніби уособлює в собі нероз-

ривну єдність минулого, сучасного і майбутнього. У минулу війну він разом з такими ж патріотами рятував Титана, навчив металургійній справі не одне покоління робітників. За визначенням Лободи-сина у нього «ко-зацька волелюбна душа». Вийшовши на пенсію, Ізот Іванович став на сторожі навколишнього середовища, охороняв Скарбне від браконьєрів. У цьому вчинку поєднуються сучасне і майбутнє, бо робив він це в ім'я прийдешнього. Ось і виходить, що все своє життя Ізот Лобода захищав рідну землю, Вітчизну від батькопродавців, які «пів-України пустили на дно, думали море збудують, а збудували болото! Гниллю цвіте, на всю Україну смердить!..» Він не поодинокий у своїх вболіваннях.

Саме через ставлення до собору розкриваються характери і Вірунь-ки, і Єльки, і Шпачихи. Хоча всі три жіночі образи дуже різні за вда-чею і за віком, але є між ними і спільне: всі вони дуже тонко відчували людську підлість і противились їй, але кожна по-своєму. Шпачиха, ця непроста і незвична постать, зберегла в собі людяність, щоб дати опір висуванцеві Лободі і цим стати на захист собору: «Звиняй мені, Воло-димире, але не в той бік ти думаєш».

Вірунька — молода, сильна, вольова, смілива жінка. Вона відкрито звинувачує Лободу у крадіжці таблички з собору. Віруньчина чистота і вірність ніби знаходять підтримку з боку собору, у його стійкості. «Со-бор ніби має в собі щось від стихії, навіває щось таке ж велике, як навівають на людину степ, або ескадри хмар, або окутані вічними ди-мами чорні індустрійні бастіони заводів...»

На Єльку собор спочатку навіював страх, потім — спогади про гань-бу, і лише завдяки Миколі дівчина починає усвідомлювати і значення цієї величі для людей, і свою значимість у світі. ,

Персонажі твору ставляться до архітектурної споруди в залежності від свого світобачення, ерудиції, совісті, але приємно відзначити, що порядних людей у світі значно більше, ніж негідників. Я сподіваюсь, що більше ніхто і ніколи не дозволить бюрократові розчерком пера знівечити долю не тільки споруди, а і людини, і собори наших душ залишаться незайманими.

КРАСА ЛЮДИНИ-ВОЇНА ЗА РОМАНОМ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА «ПРАПОРОНОСЦІ»

Тема героїки нашого народу в роки Великої Вітчизняної війни була, є і буде актуальною, поки залишаються в пам'яті нашого народу її стра-хіття, поки живі учасники і очевидці воєнних подій, поки звучатимуть у наших серцях їх спогади. Отже, вічна тема... Вічна, бо антивоєнна тема-тика — це утвердження миру, це гуманізм, це всенародна пам'ять про жертви фашизму, це вічна слава тим, хто наблизив світлий день Перемо-ги. Мільйони людей доклали своїх зусиль до цієї події. Серед них не тільки воїни-визволителі. Серед них партизани і підпільники, працівники тилу, які кували зброю для армії. Про всіх цих людей можна сказати багато теплих слів. Але основний тягар війни лежав на тих, хто був на лередньому краї. Всі випробування народ витримав з честю. Дуже багато книг написано про війну. Різні епізоди, різні люди, різний час і місце подій. Але об'єднує усі ці твори одне: високі моральні якості воїна-визволителя. Інакше і не могло бути. Як можна звільняти з фашистського рабства людей, до яких ти байдужий? Ні, не може бути визволителем людина, яка не здатна на самопожертву в ім'я іншої людини.

Мимоволі згадуються «Прапороносці» Олеся Гончара. У цьому творі наші воїни несуть народам визволеної Європи прапор гуманізму.

Згадаймо персонажів трилогії. Які красені! І зовні, і внутрішньо.