Красивий своєю вірністю Юрій Брянський. Він молодий і вродливий, нагадує чимось пісенний персонаж, бо «як соняшник у цвіту» чистий і урочистий чекає наступу. Яким внутрішньо красивим постає поруч з ним непоказний телефоніст Маковей, що ніколи не залишає своїх обо-в'язків, готовий вдень і вночі налагоджувати зв'язок. Як люблять цьо-го юнака всі бійці, лагідно називаючи Маковейчиком-соловейчиком. Скільки їх, невтомних трудівників війни, ризикуючи життям, викону-вали свою почесну роботу, звільняли людство від ворога. Тільки зрідка вони усвідомлювали свою почесну місію, а може, навіть і не усвідомлю-вали, а просто раділи за визволених. «Гарно рятувати людей»,— ця фраза належить небагатослівному сержанту Козакову. А Роман Бла-женко вважає, що йому і його співвітчизникам «наче на роду написано—
завжди всіх визволяти і всіх рятувати».
Безумовно, війна — це не свято і не розвага, війна часом оздоблювала людей, робила їх іноді жорстокими. Взяти хоча б лейтенанта Сагайду. Особиста трагедія — втрата сім'ї і зрада нареченої надовго отруює його серце ненавистю. Тільки зустріч зі словацькою партизанкою Юлічкою дає Володимирові усвідомлення значимості своєї місії: «Наче розбагатів не-сподівано, наче вперше повністю відчув свою велику солдатську гідність...»
Вражають взаємини Черниша і Шури Ясногорської, які бояться зізна-тись у своєму коханні, щоб не образити пам'ять загиблого Брянського. Євген навіть соромиться своєї сили і здоров'я, коли проходить повз пора-нених. Він відмовляється служити в штабі, бо вважає свій обов'язок перед Батьківщиною — бути на передньому краї.
У творі немає негативних образів серед радянських солдат. Той, хто повсякчас ризикує життям в ім'я людства, не може бути поганою лю-диною, бо має чисті наміри.
Брати Блаженки вродливі своїми братерськими узами, Хома Хаєцький—
своїм ідейним зростанням і усвідомленням людської величі: «...Ти не якийсь там ай-цвай, ти — великий чоловік! На тебе світ очима пряде».
Особливою замріяністю оповитий образ Шури Ясногорської. Вона є втіленням отієї краси вірності, чистоти, порядності, яку уособлює Брянський.
Говорять, що у війни не жіноче обличчя. Напевне, що це так. Війна уособлює жах, кров, дим, смерть. Але через роки і століття нам уявля-тимуться чисті і чесні обличчя, праведні очі тих, хто пройшов через воєнне лихоліття, несучи любов і людяність, вірність своєму народові і своїй Вітчизні, свободу народам Європи.
ГУМАНІСТИЧНІ ТЕНДЕНЦІЇ В НОВЕЛАХ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА
Олесь Терентійович Гончар — автор багатьох прозових творів. Його майстерність вражає людей різних поколінь, проте широкому читаць-кому колу він відомий як автор великих прозових полотен і майже зовсім незнаний як новеліст.
На мою думку, це не виправдано. Адже в малому жанрі письменник має бути більш конкретним і лаконічним і при цьому повно розкрити і тему твору, і образи. Олесь Гончар саме і є тим письменником, який) зміг у невеликому за обсягом творі вмістити і глибину людських по-чуттів, і розповідь. В цьому гармонійному поєднанні розкривається увесь Гончар. Він ніби присутній на місці кожної дії.
Я прочитала багато новел Олеся Гончара. Дуже мені подобаються твори на воєнну тему, де автор не просто розповідає про людину на війні, а роз-криває людські почуття, людські думки, людські мрії.
Новела «Модри Камень» — це твір про кохання. А мені, як і кожній дівчині, ця тема дуже близька, бо вона навіває романтичні думки. Мені так прикро, що розбилось два щастя, знівечено дві молоді долі. Адже зі смертю словацької дівчини Терези вбито і мрії про щастя у юного ра-дянського солдата, якому вона врятувала життя, їхнє кохання не встигло розквітнути, його знищили вороги.
Але найбільше вразив мене ще один твір про кохання. За мить ща-стя Сашко поплатився своїм життям. Новела так і називається «За мить щастя». Артилерист Сашко закохався в угорську жінку Ларису. Це було кохання «з першого погляду». Звичайна селянка видалась йому небаченою красунею, адже юнак чекав любові і вона прийшла до нього у перше повоєнне літо. Я розумію, що не можна бути щасливим за рахунок чужого життя, не виправдовую Сашка, який поранив Ларисиного чоловіка, але мої симпатії на боці закоханих. Рішення військо-вого трибуналу мене вразило, можливо, більше, ніж Ларису, бо я вбо-лівала за них обох. Як неймовірно боляче читати про прощання закоханих перед Сашковою стратою! Я розумію почуття його друзів-фронтовиків! Скільки мужності потрібно самому юнакові для усвідом-лення того, що він гине в ім'я батьківщини, яку захищав. Знову і знову перечитуючи рядки новели, я не погоджуюсь із жахливим виро-ком, бо впевнений, що воїна-захисника можна було виправдати. Мені здається, що, працюючи над" новелою «За мить щастя» Олесь Терен-тійович теж був на боці кохання.
Я із задоволенням прочитала новелу «Усман та Марта». Вона сповне-на такої ніжності, що хочеться радіти разом з юними серцями сина полка і латвійської дівчинки. «Хлопець не приховував перед нами сво-го захоплення Мартою, своїх бурхливих юнацьких переживань; і пер-ше їхнє кохання, займаючись, як вранішня зоря, над ними двома, кла-ло свої відсвіти на всю батарею.»
Але не менше мені подобаються і твори про мирне життя. Під час знайомства з новелою «На косі» я дивувалась органічній єдності приро-ди і людини. Здавалось, що я глибше зрозуміла те, що ми, люди, — це невеличка частинка великої і могутньої природи. Тому ми не маємо права бути жорстокими з нею, вона нам цього не вибачить. Не вибачать нам і наші нащадки, якщо ми не збережемо для них навколишній світ. Важливо навіть не те, що ми самі нічого не псуємо і не руйнуємо. Важливо, щоб