Чи є якісь в житті дороги наймитам? Є. Тесленко їх простежує. Одна з них — заробітчанська. Полишає людина своє село і наймається по господарствах, по економіях. Заробітки! Це — «оди-чавіть, пірнуть у темряві, у багнюці» («Поганяй до ями!»). Багато з них у наймах поповнювали лави безробітних, старців, здобували собі хвороби, годували блощиць у нічліжках. Як правило, кінчали життя вони самогубством. Багато самогубств у творах А. Тесленка, починаючи з першого — неопублікованої п'єси «Не стоїть жить». «Поганяй до ями!», «І це зветься життям!», «Ех, життя, чорти б забрали тебе!», «Ех, не для мене цей світ, не для мене...» — так часто думають герої оповідань.

Друга дорога — пошуки правди, дорога складніша, небезпечніша. На цій дорозі письменник бачить писарчуків, сільських вчителів, молодих людей, виключених із шкіл і семінарій. Суспільні погляди кожного з них окремо — невиразні. Але всі вони разом створюють колективний портрет розбурханого суспільними рухами села. Героя оповідання «Поганяй до ями!» виключили із школи за те, що в Бога не вірив і «до віри докопувавсь». А що книги читав, заступавсь за людей, то його оголошують бунтівником, «демократом, забастовщиком» і засуджують. Дорога в нього одна — до ями. Така ж доля героя оповідання «Немає матусі». В оповіданні «Прощай, життя!» кінчає з життям учитель, якого звільнили з роботи і оголосили неблагонадійним. Більш повно окреслено характери протестантів у творах «Истинно русский человек» і в «В пазурах у людини». Поява на селі нової, демократичної інтелігенції пов'язана з революційними подіями 1905 року. Такою є вчителька Оленка з повісті «Страчене життя». У змаганнях з місцевими багачами, «ситими, тупими», зламалася її ідея працювати для народу, зламалася й вона сама.

Не лише окремих представників чиновництва, духівництва розвінчує письменник. Він викриває інституції: волосну старшину, сільські школи, монастирі, суди, поліцейські установи, земські зібрання, казенні палати, постоялі доми, канцелярії, тюрми, церкви, Думу — все, де не знаходить трудяща людина захисту. Саме в цьому широта програми А. Тесленка.

В листі до редактора журналу «Нова громада» (1905р.) А. Тесленко захоплено переказує рішення селянського сходу: «А наше село яку штуку вдрало — приговор зробило ось який: «Мы, нижеподписавшиеся крестьяне и казаки с. Харьковец, быв сего 4 декабря на сельском сходе... постановили... голодного и обездоленного народа... нельзя накормить, просветить и упокоить штыками, пулями и нагайками... лишить народа полученных им свобод стремятся те, кто все время угнетал и угнетает народ... мы постановляем требовать немедленной отмены усиленной охраны во всей губернии, иначе спокойствия не будет и пролитая кровь падет на головы тех, кто усиленную охрану вызвал». Приговор викликаний вірою селян в царський маніфест 17 жовтня. Ідеали приговору — це ідеали А. Тесленка.

Червоні світанки осяювали 1905 рік, селянські маси хвилювалися, повставали. На цей час у Тесленка вже склалась рукописна збірочка з п'яти оповідань — «Хуторяночка», «За пашпортом», «Маруся», «Мати», «Дід Омелько», — він повіз її до Києва. «Киевская старина», куди звернувся він, відхилила перші твори письменника, і вони були передані журналу «Нова громада», а розчарований автор повертається в Харківці. Тут його заарештовують за поширення літератури, сидить він у лохвицькій тюрмі. Вина не була доказана, і його випускають на волю. «Не знаю, де моя воля й до вечора буде», — писав А. Тесленко в листі до Грінченків влітку 1906 року. Місцеві багатії встановили за Тесленком постійний нагляд, влаштовували обшуки, нацьковували селян і навіть рідного батька на бунтівника.

Рух селян поширювався, організаційно міцнів — в гущі його був А. Теслекко. В грудні 1905 року у Лохвиці вибухнуло селянське повстання, яке зазнало поразки. Почалися масові арешти зачинщиків і підозрілих. А. Тесленко без паспорта і грошей тікає до Києва, де переховується по монастирях і нічліжках. Влітку 1906 року повертається додому, а восени його знову арештовують і висилають на заслання у В'ятську губернію. Місцеві куркулі сфабрикували на «злодія» і «підпалювача» громадський присуд, який і відіграв на суді вирішальну роль.

Повернувшись з тюрми, А. Тесленко продовжує писати. В листах до Грінченків він ввесь час згадує смерть. Ні, письменник не розчарувався. Він так само викриває куркульню, темряву, надсилає до київських видань дописи, в яких захищає демократичний рух, розвінчує справжніх ворогів трудящого селянства («Демократи», «Блюстителі порядку», «На селі»). З'являються друком «Страчене життя», «Школяр», «Прощай, життя!», «Що робить?». За порадою Грінченків Тесленко записує фольклорні обрядові твори, уважно стежить за літературним життям.

Та здоров'я було підірване і в 1911 році Архип Тесленко помер.

Біографічні моменти у творах Тесленка виходять за межі суто особистісного, бо відбивають типові обставини тогочасної дійсності, яка на порядок денний винесла питання: «Для чого так жить?» Зацькований письменник справді не бачив виходу. Особистий трагізм А. Тесленка позначився на трагізмі його художніх творів.

У публіцистичних спробах Тесленка натрапляємо на задуми, які дають підставу гадати, що він у подальшій роботі міг би реалізувати їх: «Голота стала мать голос у обчестві, став