Герої й антигерої в історичних романах І.Нечуя Левицького - підписання Переяславської угоди і до травня 1664 p.

Реферат - Герої й антигерої в історичних романах І.Нечуя Левицького

підписання Переяславської угоди і до травня 1664 p. — найдраматичнішого періоду в історії України, періоду втрати надії на самостійність.
       Природа історичного роману зумовлена наявністю відповідних джерел. Влучне формулювання надибуємо у польської дослідниці: "Джерелами будуть ті тексти, де ми знаходимо найбільш правдоподібну схожість із трактуванням фактів та концепціями організації художнього світу історичного роману" 4. Отже, таке трактування джерела дає змогу сприймати його як зародок ідеї, який кристалізується в процесі творчості. Входження інформації літопису, історичного дослідження в структуру роману — процес складний. Виділяють два способи: прямий і опосередкований. Письменник, аби переконати читача в достовірності висвітлення історичних подій у романі, вдасться до відомого аргументу: "За свідченням тогочасних літописців", тим самим ніби перекладає відповідальність на інших. Складнішим є опосередкований спосіб, який полягає не в прямій передачі історичних фактів, "а через сприйняття досвіду їх освоєння попередниками" 5. Аналізуючи історичні твори І.Нечуя-Левицького, можемо зробити висновок, що їхньою основою є козацькі літописи, наукові монографії М.Костомарова "Історія України в життєписах визначніших її діячів", "Богдан Хмельницький", "Іван Виговський" та щоденник Богуслава Машковського, слуги, князя Ієремії Вишневецького.
       Не вдаючись до деталізації, наведемо один тільки приклад використання прозаїком джерела. І.Нечуй-Левицький: "Нехай цар помириться з шведами. [...] А теперечки допроваджуймо до кінця справу з ляхами: треба наступити на їх з двох боків — московське військо по один бік, а шведський король по другий, і бити панів, щоб їх з корінням викоренити і не допустити їх злучитися з іншими спільниками"6. М.Костомаров: "Най його царська милість зараз помириться з Шведами; треба довести до кінця розпочате діло з Ляхами. Вирушимо на них з двох сторін: з однієї сторони війська його царської милости, з другої — війська шведського короля. Будемо бити Ляхів. Щоб до кінця викорінити і не дати їм злучитися з посторонними державами проти нас" 7.
       При дослідженні історичних джерел творів І.Нечуя-Левицького, варто звернути увагу на тип оповідача. За характером трактування автором джерельного матеріалу дослідники вирізняють 4 типи оповідача в історичній прозі ХІХ століття: оповідач-історик; оповідач-"історик" з обмеженою компетенцією; оповідач-очевидець; оповідач-"філолог" із широкими повноваженнями, який сам створює історичні тексти" 8.
       Не будемо характеризувати кожний тип, звернемо увагу на тип "оповідач-історик". Це оповідач, який намагається наслідувати історика, виявляє необмежену компетенцію як щодо історичних фактів, так і щодо можливостей їх інтерпретації. Його бачення художньої дійсності наближається до компетенції істориків-фахівців (а то й прямо наслідує їх). В той же час його завдання — дати цілісну, співмірну з критеріями "правдивості" чи "правдоподібності" картину історії. Оповідач цього типу людина, як правило, віддалена від зображуваного періоду, і ця часова дистанція виразно підкреслена.
       Проаналізувавши історичну прозу І.Нечуя-Левицького, методи використання автором джерел, можна зробити висновок, що його оповідач є типовим представником оповідача-історика.
       Залежність від джерел вплинула на композиційну структуру романів: початки розділів і епілоги радше скидаються на наукову статтю, ніж на художній твір.
       І.Нечуй-Левицький, мабуть, був одним із перших в українській літературі, хто звернувся до таких проблем: поводирі нації, виховання особистості, здатної повести за собою Маси, випробування багатством та владою, 'причина та наслідки віровідступництва й зради інтересів народу.
       Потрібно зазначити, що проблема національного манкуртства й до І.Нечуя-Левицького порушувалася в українській літературі, зокрема А.Свидницьким у романі "Люборацькі". Ще П.Куліш зазначав, що українські землі дали не тільки визначних представників козацтва/а й ревних захисників Речі Посполитої. Сам І.Нечуй-Левицький заперечував спосіб життя, який не відповідав етичним уявленням народу; ламання звичного укладу життя письменник мотивував розривом із глибинною національною традицією і перейняттям чужих звичаїв і понять.
       У романах письменник використовує так званий біографічний сюжет. Він, як правило, зображує позитивного героя і його антипода. Таке попарно групування персонажів, на думку дослідника, дає можливість авторові показати індивідуальну неповторність кожного з них 9.
       Створюючи образи історичних героїв, І.Нечуй-Левицький прагнув воскресити "великі історичні характери, знані або своєю високою душею, своїм серцем, або своєю нікчемністю. В кожному разі [...] повинна розвиватись яка-небудь психічна сила героя".
      Князь Єремія Вишневецький" — це історико-біографічний роман, у якому письменник реалістично показав життєвий шлях нащадка давнього українського роду Вишневецьких — Єремії Вишневецького. І.Нечуй-Левицький, на відміну від М.Старицького, О.Стороженка, Д.Мордовця, які у своїх творах змалювали Єремію цілком сформованим шляхтичем, прагне проникнути в психологію персонажа, а не відтворити всім відомі з історії риси його характеру. Тому історію життя "одступника" починає з дитинства.
       З листування письменника з редакторами газет, журналів можна зробити висновок, що за обсягом роман був більший, оскільки автор основну увагу приділив саме дитинству, однак у процесі видання твір довелось скоротити.
       У центрі роману "Князь Єремія Вишневецький" — образ Єремії "одступника", "перевертня". Крок за кроком, починаючи з дитинства, письменник намагається простежити становлення характеру цієї неординарної постаті. Автор звертає увагу на те, що Єремія з юних літ був сильною особистістю з непокірливою вдачею, ніколи не принижувався і за певних умов міг успадкувати славу Байди-Вишневецького, що причиною національної зради стали особливості виховання юнака. 3

Людина, яка не знає національних традицій, бачить у "культурі панівної нації лише ті шари, які захоплюють її своєю позірною ефективністю і переважно розвивають егоїстичні устремління"' °. Єремію ще дитиною віддали на навчання до єзуїтської колегії, яка розвинула в ньому гордовитість і ненависть до всього українського. Саме з колегії він вийшов уже окатоличеним і спольщеним шляхтичем, що* намагається і

Сторінки: 1 2 3 4