Після перебування 1833 року в рідній Василівці Гоголь вивіз стільки творчих намірів і задумів, що пережив невдовзі своєрідну кризу від наддостатку роздумів і сюжетів. Наступає новий етап творчості, її злет і розквіт. Перо наштовхується на такі місця, які загрожують проблемами з цензурою.

На наш погляд, подальша творчість Миколи Гоголя відрізняється переважно оповідачем. Лукавий, з примруженим оком, хитрун Рудий Панько поступається місцем таємничому, загадковому, до кінця не зрозумілому і нищівному у висміюванні — Миколі Гоголю. Маску знято, забороло піднято, щоправда, піднято й щит.

«Вечори на хуторі біля Диканьки" Росія до кінця не зрозуміла. Ось що в них побачив, скажімо, Пушкін: «Усі надзвичайно зраділи цьому жвавому описові перейнятого співами й танцями племені... цій веселості, простодушній і водночас лукавій...» І все.

Шевченко теж буркнув на «Вечори», назвавши їх у «Щоденнику» «малоросійськими анекдотами», а силу Гоголя побачив у сатирі. Насправді ж Гоголь і у «Вечорах», і в усій подальшій творчості опрацьовує ту ж саму тему, тільки різними засобами: його цікавило одне — «вторгнення демонічних сил в життя людини», а від себе додамо — і в життя народів, зокрема народу українського (руського) і російського.

У «Тарасі Бульбі», як і у «Вії», відчуття приреченості, безвиході стає визначальним. Воно поглиблюється в «Арабесках»; божеволіє і гине художник Чертков у «Портреті»; божеволіє і перерізає собі горло художник Піскарьов у «Невському проспекті»; божеволіє чиновник Поприщин у «Записках божевільного». І з усього цього гіркий гоголівський вигук: «Боже, яка сумна наша Росія!». А до України-Русі волав: "Русь! Чого ж ти хочеш від мене? Який незбагненний зв'язок затаївся між нами? Чому дивишся ти так, і навіщо все, що тільки є в тобі, спрямувало на мене сповнені чекання очі?..»

Але не так уже й мовчазно, хоча й затаєно, дивилася в очі Гоголя мисляча Україна-Русь. Ще раз нагадаємо читачам, що Русь за Гоголем — це Україна, бо коли в «Тарасі Бульбі» він говорить про «русский характер» героя, то очевидячки йдеться не про «российский» характер. І в цьому Гоголь послідовний дивовижно. Доречно тут нагадати, що дев'ятнадцятирічний Гоголь від'їжджає до Петербурга з наміром «виклопотати Малоросії звільнення від усіх податків», і, як бачимо, він завжди відчував на собі погляд України. Та найголовніше: не відводив від неї своїх очей.

Окрім бісівської сили, що з усіх щілин вилізала й перла на окрему людину й окремі народи, Гоголь несподівано віднайшов ще одне середовище зла людського — любов і красу. Любов трагічна, а краса, за Гоголем, двозначна. Як романтик, він, з одного боку, підносив на п'єдестал краси любов і жінку, а з іншого — глибоко осмислював проблему зла в коханні й красі, зла, що веде до смерті, про яку він скаже: «Не може бути нічого врочистішого за смерть».

У повісті «Ніч проти Різдва» чорт хоче мститися ковалеві за його мистецтво. Загадку мистецтва Гоголь вирішує, як і загадку краси. Гоголь визнає і стверджує дві дійсності — дійсність мистецтва, мрії, ідеалу, уяви і дійсність життя — «жахливу дійсність». І коли він анатомує пером письменника оцю «жахливу дійсність», щоб добути з неї засобами мистецтва слова прекрасну людину, в остаточному рахунку знаходить гидомирну потвору. Дві дійсності входять у непримиренну суперечність, і Гоголь зневірюється, що зможе вплинути на другу дійсність засобами першої. Настає глибоке розчарування, зневіра. Намір віднайти у другій частині «Мертвих душ» якщо не прекрасну людину, то бодай пристойну, не був зреалізований. Письменник переконався, що змінити Росію з морального погляду засобом могутнього сміху йому не вдалося. Він упадає в містику, змінює жанр повісті на жанр проповіді й починає щиро вірити, що могутній бароковий жанр проповіді може забезпечити моральне перевиховання. Це була ще одна ілюзія Гоголя, породжена наївною вірою у своє божественне призначення схилити Росію до покаяння.

Ось рядки з листа Гоголя до Щепкіна після постановки «Ревізора»: «Усі проти мене. Найменша тінь істини — і проти тебе повстають, і не хтось один, а цілі стани».

«Ревізор» обурив Росію, і 1836 року Гоголь покидає її. Він їде в Європу, де проводить майже п'ять років. Аж наприкінці 1841 року Гоголь повертається до Росії, щоб видрукувати «Мертві душі», і знов утікає з неї на цілих п'ять років, живучи переважно в Римі. З відстані він відчував Росію точніше й гостріше, аж до нервових струсів та кидання в крайнощі в останні роки його життя. Гоголь, як і Шевченко, провів у Росії, в Петербурзі, близько п'ятнадцяти років. Шевченкові крізь грати ввижався садок вишневий коло хати в Україні, а Гоголь, споглядаючи Неву, бачив дивовижний Дніпро, могутній своїм широм, що його й до половини не кожна птиця може здолати. Романтичні візії й гіперболи двох геніїв народу співмірні за силою любові до України. Шевченко показав, хто Україну душить і розпинає; Гоголь показав, кого в Україні б'ють.

Шевченка жандарми з наказу царя запроторили на десять років в Оренбурзькі степи тягнути солдатську лямку, а Гоголь близько п'ятнадцяти років провів у Європі, де відігрівав душу, і навіть сам цар опікувався його закордонним побутом, надто ж під час поїздки до Святих місць. Це те, що відрізняло