Іван Франко життєвий та творчий шлях

Серед культурно-громадських і політичних діячів слов’янства останньої чверті ХІХ століття Франкові належить одне з найпочесніших місць. Значення його в розвиткові громадської думки на України виходить далеко за її межами. Провідною зорею його трудного життя, що весь час “воєнним табором тяглося”, була ідея дружби народів без різниці рас, вір і національностей, у визвольний боротьбі проти світу рабства, капіталістичної експлуатації й дискримінації трудящих.

Народився Іван Якович Франко 27 серпня 1856 р. в Галичині на зеленому підгір’ї Карпат в присілку Гора села Нагуєвичів (нині Івана Франка), Дрогобицького повіту, в родині сільського коваля. Раннє дитинство його пройшло під могутнім впливом батька – людини простої, але мудрої, відомої у всій окрузі. Кузня старого Яця стояла недалеко від тракту, яким день і ніч плавом плив робочий люд “на Бориславку” шукати роботи.

В кузні було завжди гамірно. Тут можна було почути всі новини. тут точилися розмови, запальні суперечки. До коваля люди йшли з своїми скаргами і болями, шукаючи допомоги чи розради. Малий Іван цілими днями просиджував у кузні, слухав розповіді про нужду народну, про сваволю панів, про бунти ріпників Борислава.

“На дні моїх споминів, - згадував пізніше Франко, - і досі горить той маленький, але міцний огонь... Се огонь у кузні мого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною в свою душу на далеку мандрівку життя. І що ві не погас і досі”.

В зрілому віці Франко створив чудесний образ батькової кузні, овіяний чаром романтики. Саме з відти Іван виніс глибоку любов до праці, до трудящої людини, до її пісні, виніс відразу до нероб і дармоїдів, що пожирають працю рук чужих, палку віру в можливість кращого життя робочого люду.

Коли хлопцеві сповнилось шість років, батько віддав його до початкової школи в селі Ясенці Сільній, де жив дядько по матері. У 1864 р. Франко переходить до так званої “нормальної” школи при монастирі василіан у Дрогобичі. Звідти (у 1867 році) – до Дрогобицької гімназії.

На дев’ятому році життя Франко втратив батька. Значно молодша мати одружилася вдруге, - з малими дітьми важко їй було впоратись з господарством. Вітчим Франка – Гринь Гаврилик, з бориславських ріпників, - доклав усіх зусиль, щоб Іван здобув освіту. На шістнадцятому році життя Франко втратив і матір; вітчим одружився вдруге. Перед цілком осиротілим хлопцем простилався важкий шлях самостійного життя, сповнений нужди і поневірянь.

Учителі по-різному впливали на юного Франка. Та він шукав у житті власних доріг. Гострий і допитливий, він не вдовольняється мертвою гімназійною схоластикою. Самотужки вивчає іноземні мови, знайомиться з творами найбільших майстрів світової літератури (Гомера і Шекспіра, Гете і Гейне, Пушкіна і Шевченка), захоплюється природничими науками, історією, філософією, політичною економією.

У 1875 році Франко кінчає гімназію і вступає на філософський факультет університету. Тут він одразу опинився в оточенні демократично настроєної студентської молоді. Політичний емігрант з України Драгоманов, що жив у Женеві, звернув увагу на цю молодь, закликаючи її віддати свої молоді сили визвольній боротьбі народу. Листи Драгоманова справили на всіх величезне враження. Молодий Франко дуже рано збагнув викривальний пафос художнього реалізму в літературі і мистецтві, його велике значення у визвольній боротьбі трудящих. Не вдовольняючись університетськими лекціями, Франко продовжує систематичну самоосвіту. Перед розбурханою уявою юнака не раз проходили величні образи героїв минулого, що в ім’я щастя і свободи людства йшли на страшні тортури, на мученицьку смерть.

У стінах Львівського університету точилася та сама дріб’язкова возня “москвофілів” і “народовців”, що була дзеркалом слабості суспільного життя в країні, загальної відсталості й тупого консерватизму. “Москвофіли” кричали, що ні української мови, ні українського народу нема, а є єдина Україна, а самі писали страшним “язичієм”, мішаниною церковнослов’янських, російських, українських і польських слів, яка жахала росіян. “Народовці” ненавиділи місцевих “кацапів”, відстоювали права української мови на існування, дбали про національну культуру і освіту. Але як? Шляхом уходництва перед урядом. “Москвофіли” були об’єднані в “Академический кружок”, “народовці” – в “Дружній лихвяр”.

Франко зрозумів безплідність ненастанних суперечок між цими організаціями, провокованих реакціонерами-клерикалами. Ввійшовши з своїми однодумцями до “Академического кружка”, він використав його орган “Діло” для того, щоб оголосити нещадну війну і “москвофілам”, і “народовцям”. Демократична молодь назвала себе тією “третьою силою”, яка повинна була активізувати суспільне життя, влити в нього елемент революційної пристрасті, запліднити ідеєю служіння своєму народові.

Гурток студентської молоді, очолений Франком, виходить мало-помалу на широку дорогу визвольної боротьби. Гуртківці беруть жваву участь у транспортуванні з-за кордону до Росії нелегальної літератури, зв’язуються з російсько-української політичною еміграцією у Відні, Женеві, Парижі, Цюріху. Приміщення Михайла Павлика, де жив Франко, стає явочною квартирою для “гостей”, що таємно переходили кордон. Франко пішки обходить найглухіші закутки Галичини, вивчає життя людей різних національностей, різних соціальних класів і прошарків, власними очима заглядає у всі шпарини наскрізь прогнившого буржуазного суспільства.

Наслідком глибокого вивчення економічного становища народу були твори Франка з життя трудящих, головне ж – збірка “Борислав”, в якій змальовано тяжке життя робітників-ріпників.

В затхлій атмосфері Галичини сміливий виступ молоді справив враження грому серед ясного неба. Зі Львова у найглухіші закутки поповзли чутки: в Галичині з’явилися соціалісти! Про це заговорили великі пани в кав’ярнях, попи-уніати по церквах, ксьондзи по костьолах. Пішли доноси. Націоналістична преса розповсюджувала