Іван Сенченко
(12 лютого 1901 — 9 листопада 1975)
Поруч із Юрієм Яновським найміцніший (хоч і протилежний йому стилем) белетрист молодшої, другої по революції, генерації, яка родилась уже в 20 столітті і виявила себе тільки в другій половині 1920-х років. Закоханий (хоч анітрохи не засліплений своєю любов'ю) спостерігач сучасного йому життя і людини, Сенченко створив собі власне стильове обличчя, поєднуючи зрілий реалізм із романтизмом, ліричний струмінь із сатирою і гумором.
Іван Сенченко родився 1901 року в селі Натальївка (Шахівка) біля Червонограда на Полтавщині. Його батько Юхим, деклясований через малоземелля селянин, був однаково і людиною села, і людиною міста, працюючи в Червонограді чорноробочим, садівником, білетером кінотеатру, церковним регентом тощо. Іван Сенченко закінчив сільську і вищу початкову школу, а потім учителював у своїх рідних місцевостях. Учився в Харківському університеті (тоді ХІНО), працюючи водночас в редакціях харківських газет і журналів. Хвильовий перший оцінив як слід талант Сенченка, залучив його до ВАПЛІТЕ і до найближчої співпраці в очолюваних ним журналах «ВАПЛІТЕ» (1927), «Літературний ярмарок» (1929), «Пролітфронт» (1930).
У своїх кращих творах («Історія однієї кар'єри» та інші оповідання, Харків, ДВУ, 1926, с. 78; «Подорож до Червонограда» — журнал «ВАПЛІТЕ», 1927, ч. 5, с. 78 — 117; «Червоноградські портрети» — «Літературний ярмарок», лютий 1929, кн. З, с. 94 — 152; «Дубові гряди», 1928) Сенченко увів у літературу свій Червоноград, немов Гоголь — Миргород. Про Червоноградщину, — пише жартома Сенченко, — «при всій найбільшій охоті тяжко щось сказати, крім: я люблю тебе безотвітною любов'ю». Ця конкретна «омісцевлена» любов та майстерство письменника створили образи фізично сильних (мов у Рубенса) і характерних людей — бідних і заможних селян, вантажників і мельників, торгівців, робітників і всяких людей сільської і міської провінції, що після скасування політики військового комунізму в умовах непівської відносної господарчої свободи опинилися в ролі творців своєрідного соціяльно-економічного ренесансу України. Сенченкова Червоноградщина, на плодючих рівнинах якої перехрестились залізниці Харків — Херсон, Полтава — Донбас, — дає в його творах свіжий посмак того дужого господарчо-творчого розгону, який могла б дати Україна в умовах хоч трохи тривалішої і бодай часткової свободи від помпи колоніялізму і склерози бюрократизму. Деякі з червоноградських портретів Сенченка нагадують своєю підприємчивістю людей американського заходу, а при тому всьому лишаються вони гоголівсько-українською людиною в творах Сенченка, яким не бракує ні речевости й соковитости реалізму, ані романтичного ліризму, приперченого найтеплішим гумором чи гострим сарказмом. Пізніше нахил до гумору проявився в Сенченка також у його історичній повісті «Чорна брама», що дечим нагадує «Коля Бруньйон» Ромен Ролляна.
Оповідання Сенченка 1923 — 1925 років у час його початкування в спілці селянських письменників «Плуг» (Оповідання, Харків, ДВУ, 1925, с. 184) були неприкметні. Перехід Сенченка з масового «Плугу» до елітарної Вапліте (1925) супроводився його швидким ростом як белетриста й есеїста, а вслід за тим і нападками на нього партійної критики, на які Сенченко умів відповідати літературно-публіцистичним контрударом.
Особливий гнів упав на Сенченка після появи його славетної сатири «Із записок» (жур. «ВАПЛІТЕ», 1927, ч. 1, стор. 3 — 11; також окреме видання в бібліотеці Вапліте), яку він назвав в одному місці також «Холуєві записки». Червоно-малоруська критика поспішила розшифрувати образ Великого Холуя як «пролетарську літературу» і саму КП(б)У — підвладні верховному Пієві («Пій — все суще над нами»). Насправді Сенченків образ Холуя — вичерпно всеосяжний для всіх тих покірних і жорстоких слуг усякого деспотизму й диктатури, що живуть за принципами, які формулює в своїх записках Холуй: слухняність, покора, мовчання, пресмикання, а також: боятись сильнішого — безжально бити слабшого, підставляти обличчя під плювки, бути (охоче) ослом, не хвилюватись, не думати, триматись єдиномислія, дивитись у очі Пієві («його очі — ваші очі»), дивитись у рот Пієві («його слова — ваші слова»), зневажати і бити (маючи «за спиною всемогущого Пія») всіх нащадків Прометея, в тому числі й рідного батька...
Нещадний гарапник Сенченкового «Холуя» врізав по обличчі українське і всесоюзне холуйство саме в час, коли воно ставало основою соціяльно-політичної системи СРСР і коли ще не всі знали, що в Москві вже народився новий всемогучий Пій — Сталін. Враження від цього твору, що підноситься до рівня сатиричних шедеврів Салтикова-Щедріна і світової сатири, було велике. Цікаво, що київська «Літературна газета», яка в чч. 7 і 12 за 1927 рік просто впала була в гістерику і називала «Холуєві записки» безприкладним наклепом на «пролетарську» літературу і членів КП(б)У, через тридцять років вмістила в своєму числі за 4 липня 1958 без жадного жарту (бо ж до 40-річного ювілею КП(б)У!) ліричний вірш львівського молодого поета Дмитра Павличка «Партія — очі мої», в якому просто повторені формули «Холуєвих записок»:
Партія — очі мої!
Партія — мова моя!
. . . . . . . . . . . . .
Йде Україна — зоря моя.
Партія — серце її!
Ум її — партія!
Така просто головокрутна метаморфоза образу, наскрізь сатиричного своєю суттю, природою, формою, функцією, на образ ліричний — сталася наслідком тридцяти років «культу особи». Та парадокс у тому, що Павличко родив цей гімн холуя вже після «ліквідації культу особи», коли, властиво, Сенченкові мусіли б дати премію за «Холуєві записки». Замість того до старої кривди Сенченка, побитого колись за свій оригінальний твір, добавилась ще