Культ роду в старокиївських княжих житіях ХІ - ХІІ ст.
Старокиївська література склалася під впливом перекладної літератури християнського культурного ареалу, перш за все візантійської. Другим важливим джерелом є родоплемінна міфологія та фольклор, що виникли ще в язичницьку епоху. Розвинута християнська доктрина накладалася у Подніпров'ї не на персоніфіковану та ієрархічно упорядковану міфологію, якою була, наприклад, давньогрецька, а на загальноміфологічні уявлення, які ще не були об'єднані в жорстку релігійну систему. Митрополит Іларіон (Огієнко) назвав такі найважливіші риси дохристиянських уявлень українського народу: "Звичайно, стародавня поганська віра не мала якоїсь послідовної глибокої системи, не мала якихось своїх непохитних догматів, а тому з бігом часу легко змінювалася, як змінювалася й географічно, по різних місцевостях. Але головне в ній трималося незмінно: природа жива, нею керують різні боги, що шкодять або допомагають людині, але шкідливих богів можна вмилостивити" [1, 16; підкреслено митрополитом Іларіоном].
Можливо, саме через недостатню систематизованість і пов'язаний з нею слабкий розвиток персонажно-подієвого рівня східнослов'янської міфології процес християнізації мав на київських землях спокійний характер, тоді як у візантійському культурному регіоні, на території Римської імперії протистояння язичництва та християнства було тривалим і жорстоким.
Своєрідність культурної ситуації у східнослов'янському культурному регіоні в епоху раннього середньовіччя сприяла проникненню до літератури як окремих архаїчних образів і мотивів, так і загальноміфологічних уявлень учорашніх язичників. Суттєве значення мала та обставина, що ядро східнослов'янської міфології складали саме загальноміфологічні уявлення родоплемінної епохи. В єдності із загальнолюдськими ідеями християнської релігії вони й визначали характер літератури.
Одним із проявів загальноміфологічних уявлень у старокиївській літературі є поширений у княжому середовищі культ роду і землі, що знайшло відображення у письмових пам'ятках XI-XII ст. Про його існування більш ніж красномовно свідчать факти, зібрані В.Л. Комаровичем [див. 2]. Дослідник, зокрема, пише: "Культ землі, як і Роду, в руському язичництві був одним із основних. Він, до речі, визнається основним взагалі в будь-якій народній релігії (Volksreligion), як красномовно свідчить великий порівняльно-історичний матеріал, зібраний у книзі Альбрехта Дітеріха <…>. Ця книга, що з'явилася першим виданням у 1905 р., залишилась, на жаль, невідомою ні Є.В. Анічкову, ні М.М. Гальковському, авторам двох найбільш солідних оглядів давньоруських язичницьких вірувань. Її знав, правда, і керувався нею проф. С. Смирнов, який дав у додатку до свого дослідження "Давньоруський духовник" особливий нарис - "Сповідь землі", де з великою ретельністю й повнотою вперше зібрав російський матеріал, якого бракувало книзі Дітеріха <…>. Зібрані Смирновим дані за своїм різноманіттям і багатством залишають далеко позаду все те з пережитків хтонічного культу, що міг відшукати Дітеріх на Заході. Та висуваючи, з іншого боку, цей культ як архаїчну першооснову не лише окремих олімпійських культів, а ледве не елінізму взагалі, Дітеріх, сам того не знаючи, перед обличчям невідомого йому російського матеріалу поставив на чергу найвідповідальнішу проблему доісторичних культових зв'язків руського середньовіччя з античністю в її архаїчних першоджерелах" [2, 97-98].
Цінність дослідження В. Л. Комаровича полягає в тому, що вчений зібрав зовнішні і прямі відображення культу роду і землі в письмових пам'ятках раннього періоду. Однак проблема впливу на образний світ твору міфологічного мислення, що породило ці пам'ятки, вченим не ставилась.
Проте образність ранньосередньовічного літературного твору - це не просто певна сума образних одиниць, а перш за все упорядкована відповідно до тих чи інших законів система образів. Системопороджуючі принципи визначають не лише змістовно-образний бік твору, а й відносини між образними одиницями. Міфологізм, як властивість колективної свідомості, у найрізноманітніших формах виявляється і на рівні мікропоетики твору.
У такому визначенні самих меж предмета вивчення і, відповідно, у пошуках нових принципів аналізу писемних пам'яток і полягає одна з докорінних відмінностей нашої роботи від дослідження В. Л. Комаровича. Матеріалом дослідження обрано старокиївські княжі житія, в яких культ роду суттєво впливає на побудову образної системи твору.
Старокиївські княжі житія увійшли до духовної культури киян в XI - на початку XII століть [3]. Вони становлять жанрово-типологічну групу тематично пов'язаних один з одним творів про хрестителя Русі Володимира Святого та його синів - страстотерпців Бориса й Гліба. Основні тексти цієї групи - це Пам'ять і похвала князю Володимиру, літописна "повість" 6523 року, Несторове Читання про Бориса і Гліба, Сказання про Бориса і Гліба, а також проложні читання та сказання про чудеса. До них тяжіють Слово про Закон і Благодать митрополита Іларіона, деякі статті Повісті минулих літ, паремійні читання та ін.
Княжі житія відтворюють своєрідну сакральну генеалогію роду, що правив у Києві на перетині епох, у період утвердження християнства як державної релігії Русі, коли відбувалося формування нових уявлень про владу та про взаємовідносини між членами княжого роду. Масова свідомість християн-неофітів продукувала нові форми сакралізації княжого роду, відмінні від родоплемінних. Очевидно, ще до офіційної канонізації Володимира, Бориса і Гліба в усній та "близькописемній" культурі киян, що існувала поряд із канонічною християнською писемною культурою, склався міф про святих князів. Природно, що реконструкція його у повному вигляді неможлива. Однак сліди цього міфу знаходимо в текстах раннього періоду.
Згідно з текстами про святих київських князів, головою роду є Володимир Святий. Образ Володимира відтворюється у всіх пам'ятках цієї жанрово-типологічної групи. Йому присвячена також друга частина Слова про Закон і Благодать митрополита Іларіона.
У літературних пам'ятках XI - початку XII століть відтворюються дві іпостасі