Перша поетична книжка Лесі Українки «На крилах пісень» вийшла у Львові на початку 1893 року. Тоді ж у журналі «Зоря» у статті «Наше літературне життя в 1893 році» Іван Франко висловлює думку, що ця збірка «становить, без сумніву, найважливіший здобуток поетичний нашої літератури оригінальної за 1892 рік».

Збірка складалася із шести поетичних циклів, біля тридцяти віршів поза циклами, поем «Самсон», «Місячна легенда», «Русалка». У творах молодого автора переважають громадянські мотиви, мужні інтонації , життєво стверджуючий настрій. Першим акордом було

патріотичне звернення до рідного краю – «До тебе, Україно, наша бездольная мати, струна моя перша озветься». Так починався цикл «Сім струн», якій відкривав книжку. Безкомпромісне – «Або погибель або перемога» - стало наскрізним мотивом циклу «Сльози-перли». Як кредо молодої поетеси прозвучав вірш «Contra spem spero»:

Я на гору круту крем’яную

Буду камінь важкий підіймать

І, несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать.

Так! Я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть думи сумні!

Та особливе місце у збірці зайняла поезія «Досвітні огні». Вдалій знахідці – образові досвітніх огнів, які засвідчують люди робочі, судилося стати не лише символічним у творчості Лесі Українки а й, певною мірою, символом доби – таке художнє узагальнення соціально-історичних явищ містив він у собі.

До збірки ввійшла також пейзажна та інтимна лірика – цикли «Подорож до моря», «Кримські спогади», «Зоряне небо». Світ природи в уяві поетеси – це країна сонця і золистої блакиті. Таке світобачення відповідало цілісному поетичному настрої книжки, хоч і порушували його надмірні зітхання, жалі, сльози. Найслабшою виявилась інтимна лірика, якій ще бракувало художніх знахідок, заважали сентиментальні атрибути альбомного віршування. Ранні твори поетеси не позбавлені прикмет учнівства, наслідування письменницьких авторитетів.

Перша поетична збірка Лесі Українки «На крилах пісень» засвідчувала прихід в українку літературу нової сили, потенціальні можливості якої були незаперечними. Вона збагачувала національну поезію новими мотивами, образами, урізноманітнювала ритмічну і строфічну будову вірша. Слідом за Франком її автор застосовує в українській поезії принцип циклування, який розширював межі й можливості ліричних жанрів.

1899 року у Львові виходить друга збірка поезій Лесі Українки – «Думи і мрії». Це було етапне явище української поезії кінця ХІХ – початку ХХ століття.

Нова поетична збірка Лесі Українки відзначалася чіткою, викінченою композицією, ідейно-тематичною цілеспрямованістю. Її відкривала поема «Давня казка», і цей зачин звучав як голос поета-громадянина, з позиції якого виступив автор. Він утверджував силу поетичного слова-діла, високе призначення митця як виразника інтересів народу.

Наступна поема – «Роберт Брюс, король шотланський» - це хвилююча розповідь про доблесного ватажка шотланського народу в боротьбі проти англійських завойовників. Темою патріотизму, героїчним пафосом поема органічно єдналася з цілеспрямованістю, головним збірки.

За поемами йшли три поетичні цикли: «Мелодії», «Невільничі пісні», «Відгуки», які далі розвивали тему покликання поета, Вона особливо гостро і безпосередньо знайшла втілення у віршах із красномовними заголовками – «Поет під час облоги» та «Слово, чому ти не тверда криця». Останній став програмним у творчості Лесі Українки.

Другою важливою прикметою нової збірки було утвердження героїчного, що характеризувало авторську концепцію нової людини, сформованої на межі двох століть. Зміст і форма художнього вираження героїчно відповідали духові часу, його вимогам і потребам

Цей «дух часу» так характеризує А. В. Лучанський, який належав до близького поетесі кола київської молоді. «Говорячи від імені молоді, з якою я пізніше ріс, і зрів, і яка пізніше, приєднавшись до передового пролетаріату, врешті-решт здійснила найбільший акт в історії Росії, я можу сказати, що ми прагнули героїзму».

Найхарактернішим у цьому плані був цикл політичної лірики «Невольничі пісні» - один з найвищих злетів революційного слова поетеси. Цикл об’єднує наскрізна думка: «Що сльози там, де навіть крові мало!», а також загальний героїчний пафос полягає у вираженні «образу часу». Завершуються «Невільничі пісні» зверненням до сучасника:

Брати мої, нащадки Прометея!

Вам не орел розшарпав груди горді, -

Бридкі гадюки в серці уп’ялись…

Гей, Царю тьми!

Наш лютий вороже! Недарма ти боїшся

Кайданів тих залізної музики!..

«Хай буде тьма!» - сказав ти, - сього мало,

Щоб заглушить хаос і Прометея вбить.

Цикл «Мелодії» - це інтимна, особиста лірика поетеси з явно вираженим сюжетом, розвитком настрою, в основі якого лежить музикальний принцип. Вже заголовок свідчить про важливу тут функцію музики, тяжіння автора до синтезу поезії і музики. А кожен з двадцяти віршів – це переливи душевного стану-настрою ліричного героя, зміни почуттів і переживань людини. З їх зміною, рухом змінюється й ритміко-інтонаційна структура вірша, з’являється нова поетична мелодія, де трепетно звучить музика слова. Так музичне тло, звукові враження сприяють відтворенню складних душевних змін ліричного героя, його слова. Так музичне тло, звукові враження сприяють відтворенню складних душевних змін ліричного героя, його переживань.

Елегійна «Нічка тиха і темна була…» змінюється скорботним, журливим – «Не співайте мені сеї пісні…». Третій вірш циклу – це вибух довго стримуваного почуття, поезія трагедійного звучання, що розкриває глибини душевних потрясінь. Останній, кульмінаційний акорд вірша звучить вражаюче:

Хотіла б я вийти у