Ліричний герой збірки Миколи Вінграновського “Цю жінку я люблю…”

Микола Вінграновський – перший з-поміж рівних у плеяді шістдесятників. Творчість його – багатогранна та багатоаспектна. У своїй роботі ми досліджували риси модерніського стилю поета, філософські мотиви його лірики, а також інтимні і пейзажно-настроєві поезії митця. “Космізм”, риси міфологізму, філософські мотиви виразно проступають вже у першій збірці поета “Атомні прелюди”. Автор порушує багато проблем, які хвилюють і змушують замислитись: війна і мир, а в ширшому аспекті – життя і смерть, письменник торкається також питання витоків всього сущого, зокрема витоків та першоджерел нашого народу, його вірувань.

Людина у М.Вінграновського – відправна точка у ланцюгу роздумів, що призводить до кінцевого пункту – існування життя взагалі. І одночасно людина – це також певний світ зі своїм космосом душі: “Демон”, “Прелюд Землі”, “Тринадцятий прелюд”, “Проклятий прелюд”, “Прадід”, “Тост”, “Без назви”.

Екзистенційні настрої з роздумами над походженням людини, всього сущого є тут основними.

Подальші збірки М.Вінграновського відрізняються від “Атомних прелюдів”. Тут уже не спостерігаємо тієї глобальної “космічності”. Більш зріла творчість митця спрямована на розкриття внутрішнього світу людини. Поет приділяє більше уваги земному, хоч і тут людина осмислюється з позицій буття-небуття: “Баба Марта”, “Ні жінки, ні хати тієї нема”, “Сумні без батька двоє діточок цих”, “Оксана”, “Марія”, “Качки летять! Марієчко, - качки...”, “Вона була задумлива як сад”, “Гайявата”, “Ще молодесенька. Навшпиньках не ходило”. Тут немає такого яскраво вираженого глобалізму, але поет ставить питання людини як особистості, з внутрішнім світом, переживаннями, уподобаннями і настроями, що само по собі являє екзистенцію буття людини у цьому світі. Тут більше йдеться про космос людської душі. В цьому плані ранні і пізніші збірки М.Вінграновського можна порівняти з філософією кордоцентризму Григорія Сковороди, що розглядав світ у трьох аспектах: макросвіт (Всесвіт, навколишнє середовище), мікросвіт (людина і її перебування у цьому середовищі) і третій світ – Книга (як істина, як світло і правда, що несе добро у ці два світи).

Поетика філософської лірики, з якої ми можемо провести пара-

лель у міфологізм творів М.Вінграновського, має свої характерні риси. Спостерігаємо у поета такі ключові образи, як образ саду (“Саду”, “Вона була задумлива як сад”, “Ранковий сонет”, “За гай ступило сонце і пішло”, “Кінотриптих”). Хоч цей образ і використовується іншими письменниками, та у М.Вінграновського він набуває свого, своєрідного забарвлення.

Образ Дніпра теж займає вагоме місце у багатьох віршах поета (“Чуєш Дніпре мій”, “Скажи мені, Дніпре”, “Ніч Івана Богуна”) і на-

буває власних ознак. Саме у віршах, де функціонує образ Дніпра, ба-

чимо й запитальні конструкції.

Одним з основних ключових образів у збірці “Атомні прелюди” є образ Землі – колиски всього людства.

Міфологізм – характерна ознака таких поезій, як “Скіфська колискова”, “Димар”, “Прадід”, “В холодній балці ніч відьмача”, “У лісі темно, в лісі ніч”, “Індустріальний сонет”, “На міднім небі вечір почорнів”, “Імператриця Варвара”, “Жоржина” та ін. Поет нерозривно пов’язаний з рідною землею, тому й не дивно, що давні вірування знаходять відображення в творах митця. Це наша історія і те, що було до неї.

Серед рис модерніського стилю спостерігаємо й такі, як кадро-

вість поезій, новотвори, верлібризація.

Інтимна та пейзажно-настроєва лірика представлена поезіями “Вас так ніхто не любить , я один”, “Ти тут! Ти тут! Кохана, - ти як світ”, “Не починайся...”, “За літом літо, літо літо лове”, “Елегія”, “Вечірнє”, “Ходімте в сад. Я покажу вам сад” і змушує звернути на себе увагу. В її рядках – усі душевні переживання, рухи й порухи людської душі.

Ми простежили становлення ліричного героя збірки Миколи Вінграновського “Цю жінку я люблю…” . Перед нами постає великий лірник, надзвичайний оптиміст , людина, здатна на жертви заради коханої жінки, майстер слова – ось далеко не повний перелік якостей, що втілює в собі герой поезій даної збірки.

Наука цих віршів- це, можна сказати, виклик тому бурхливому потокові соціалізовано-політизованої і, на жаль, здебільшого сірої “актуальної” лірики, який сьогодні виявився на гребені. А , можливо, то просто природне й мудре прагнення митця в жорстокій веремії різних зламів переоцінки цінностей говорити з читачем передусім про таємне і неминуче, про те, що врешті-решт тримає на цій святій і грішній землі.

Можливо, обізнаний читач розчарується, бо віршів, написаних порівняно недавно, дуже мало. А інші твори хоч і улюблені але ж і читані-перечитані нераз.

Цікаво, що автор, залишився вірним собі: жодної хронологічної послідовності. Сьогодні Микола Вінграновський дотримується точки зору, що для читача не так важливо, коли, в якому віці поет написав свій твір, для нього суттева художня вартість. З цього приводу влучно висловився Олександр Климчук: “Ранню поезію за звичай поселяють у “передпокої” вибраного, в октаві невідпорної хронології й логіки: що візьмеш з молодого-зеленого? Вінграновський вибирає вірші за принципом їхнього суголосся, єдинокровності, художньої повноцінності, рік народження вірша для нього- паспорт, а не індульгенція на відкуп творчих гріхів. ” Климчук О. Між білими хмарами, над золотою землею: Україна. – 1986. -- № 44 с. 13

Такий зміст, глибинна внутрішня гармонія може й повинна об єднувати твоори.От і маємо на місці “програмного” твору – сумовито-іронічне й сокровенно-ліричне : “Сеньйорито акаціє, добрий вечір. Я забув, що забув про вас…” , а завершує томик печальна і пристрасна “Остання сповідь Северина Наливайка”-чи не єдиний у книжці відверто-політичний і гострозлободенний вірш,