Усе лишилося як було:

Порепане моє чоло,

То затверділий біль в очах,

То той вогонь, що не дочах. 2

Ліричний герой “втішати ... не ладен”, бо душа його ”холодна і німа“, але водночас він згорає від кохання.

Коли б захотілося раптом узяти акварелі і намалювати на папері ці два портрети, то художник здивовано розвів би руками: намалювати нічого не вдасться! І не треба розчаровуватися, бо сам ліричний герой поезії відверто зізнається:

Чим ти збентежена?.. Оце я тут живу,

Отут я видумав себе й тебе для тебе...

Отут я серце виняньчив для неба,

Не знаючи, що сонцем назову3

_______________________________________

1 Вінграновський М. Цю жінку я люблю... : Лірика. – К.: Дніпро, 1990.—с.26

2 там же с 96

3 там же с 13

Тобто, ще раз підкреслює, що усі ці події, герої, дійові особи – нереальні; це все – абстракція.

І щоб зрозуміти її, треба серцем доторкнутися до цих поезій, треба розуміти неземні образи.

У ліричному героєві вражає те, що кохаючи цю жінку, він одночасно ніби й “проклинає” її:

Одне я хочу: старій швидше,

Зівялась очима і лицем,

Хай самота тебе допише

Нестерпно сірим олівцем.

Погасни. Змеркни. Зрабся. Збийся.

Збалакайся. Заметушись.

Офіціантським жестом вмийся,

Але – сльозою не молись.1

Як бачимо, у душі ліричного героя проходить боротьба, душа розполовинена: одна частина до нестями кохає, а інша – наче хоче звільнитися від цього кохання, скинути його зі своїх плечей:

Не починайся. Ні з очей,

Ні з губ мені не починайся.

В Холодній Балці сон тече –

Не снись. Не звись. Не називайся.2

Ліричний герой наче звинувачує кохану, що у чеканні промайнули його найкращі дні:

Дорогоцінні дні я біля тебе знищив.

За спалені роки нічого не просив я.

Навколо тебе в їхнім попелищі

Росте покора і росте безсилля.

У збірці “Цю жінку я люблю...” читач вловлює між рядками і незримий образ Часу. Поет постійно наче наголошує на тому, що усе скороминуще, але кохання вічне. У кількох поезіях ідеться про плинність часу, зміну картин життя:

Прилетіли коні – ударили в скроні.

Прилетіли в серпні – ударили в серце.

Ударили долю, захмеліли з болю,

Отакі-то коні – сльози на долоні.2

Образ коней символічний. Це наче літа ліричного героя, що біжать і не вертають, а споминами вдаряють то “...в скроні”, залишаючи на них сиву паморозь, то “в серце”, приносячи нові болі і тривоги, то “в долю”, викривляючи, спотворюючи її ... У поезії “Елегія” ліричний герой прагне переконати кохану, що ще є час кохати і бути коханим. Але вона чомусь поспішає, виглядає “іншого... літа”, хоча він “цього ще не доказав” ліричний герой запевняє:

Ще сміх наш вогкий сльози не солоні,

Роки ще нас у спину не женуть,

але й прикро додає:

Нам ще не чуть зимових наших дзвонів,

Хоча й весняних дзвонів вже нечуть...

Цей сумний настрій ліричного героя автор вдало підкреслює описом одцвітання липи:

Відпахла липа, білим цвітом злита,

І прокотилася гроза аж до плачу...

Одцвітає і опадає цвіт липи – минають роки ліричного героя. Але він – великий оптиміст. І “біля неба гріється зоря” – теплиться надія на дні душі палко закоханого ліричного героя.

У ліриці Миколи Вінграновського ми не знайдемо фрази для фрази. Його поетична фраза – це зафіксований і перелитий у слово стан людської душі. Ця поезія не перевантажена ні ретроспективними асоціаціями, ні асоціаціями якимись модерними. Якщо усе це на сторінках поетичних книг його і присутнє, то присутнє в бажаних пропорціях. Ось чому поет такий природний, такий свій.

Отож, творча спадщина Миколи Вінграновського багата, цікава, надзвичайно різноманітна і займає належне місце серед творчості поетів українського літературного процесу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Антонишин С. Я вас люблю. Роздуми над поезією М.Вінграновського // Київ. - 1992. - №7.

Білоцерківець Н. На срібнім березі (М.Вінграновському - 60) // Українська культура. - 1996. - №11.

3. Буряк О. Міфологізм художнього мислення Б.-І.Антонича та І.Калинця. – Кіровоград, 2001.

4. Вінграновський М. Атомні прелюди. Поезії. - К.: Радянський письменник, 1962.

5. Вінграновський М. "За мене відповідає моя творчість" // Тарнашинська Л. Закон піраміди: Діалоги про літературу та соціокультурний клімат довкола неї. - К.: Пульсари, 2001.

6. Вінграновський М. Київ. - К.: Дніпро, 1982.

7.Вінграновський М. Любове, ні! не прощавай! - К.: Український письменник, 1996.

8. Вінграновський М. Сто поезій. – К.: Молодь, 1967.

9. Вінграновський М. Цю жінку я люблю. – К.: Дніпро, 1990.

10. Вінграновський М. // Українська література ХХ століття .-К.,1993. 11.Вінграновський М. Я повів своє слово просто. // Дніпро. – 1986. - № 11.

12. Вінграновський М. Як я написав “Гайявату” // Поезія: Вип.I. – К., 1985.

13. Данилюк Н. Я обізвався серцем в світі:(Народнопісенне слово в поезії Миколи Вінграновського.)// Культура слова.-Випуск 33.-1987.

14.Дзюба І. Поезія Миколи Вінграновського // Визвольний шлях.-1967.-березень-Лондон.-375с.

15. Дзюба І. Чарівник слова // Українське слово: Хрестома-

тія української літератури та літературної критики ХХст.: У 4 кн. – К.3. – К.: Рось, 1995.

16. Дзюба І., Гуцало Є., Салига Т. Творити світ для згоди і любові ( Штрихи до портрета М.Вінграновського) // Українська мова і література в школі. – 1986. - № 11.

17. Дончик В. Зупинені миті: Статті, спогади, полеміки. - К.: Радянський письменник, 1989.

18. Єрмолаєнко С., Данилюк Н. Душа моя в цвітінні (народно-пісенне слово в поезії М.Вінграновського) // Українська мова і література в школі. – 1986.