Про самого поета і рід Петренків розповіла у своєму листі, який знаходиться у Слов'янському краєзнавчому музеї, правнучка поета по сину Миколі Наталя Борисівна Шептій. В Харківському обласному архіві вона зробила копію рапорту виконуючого обов'язки стряпчого Вовчанського повіту Михайла Миколайовича Петренка від 31 травня 1848 року, у якому він просив Харківського губернського прокурора надати йому відпустку, оскільки він одержав “третье известие, что болезнь матери моей усилилась и что если я не явлюсь к ней немедленно, то в случае ее смерти, я должен буду подвергнут невозвратимости потери”. Отже, незаперечним є те, що Михайло Петренко спочатку служить у Вовчанську, а потім у Лебедині. До речі, в листі подружжя Шептіїв говориться, що поет був одружений з дворянкою Анною Миргородовою. У них було двоє дітей, Микола і Людмила.

У листі автору цих рядків Шептії пишуть, що молодший брат Михайла Петренка Олексій навчався в Харківській губернській гімназії, але чомусь не закінчив її і пішов служити канцеляристом спочатку Бахмутського повітового суду, Харківської судової палати, а з 1849 року — секретарем міської ратуші в Слов'янську за мізерну плату — 51 карбованець 48 копійок на рік.

Краєзнавець А. І. Абрамов писав мені також про те, що до війни він добре знав онука поета по брату Павлу — Антона Костянтиновича Петренка, який спочатку жив на дідівській садибі. Будівля згоріла. Натомість була збудована зовсім бідна хатинка з хворосту й глини. Цієї хатини не стало під час війни, в 1942 році.

Ще один цікавий і дуже важливий для характеристики поета факт наводить у листі подружжя Шептіїв: “Незабутньою подією в житті Михайла Петренка було відвідання його в Лебедині Тарасом Григоровичем Шевченком під час останнього приїзду на Україну в червні 1859 року. Це була зустріч побратимів по перу, у взаємній прихильності яких не можна сумніватись”.

І, нарешті, про кончину поета. Донецький критик Є. Волошко у вступній статті до книги “Донбасс: писатель и время” стверджує, що “автор знаменитої “Недолі” (“Дивлюсь я на небо та й думку гадаю...”) український поет М. Петренко помер у рідному Слов'янську...” А “Шевченківський словник” вперше в літературі вказує, що поета не стало “не раніше 1864 року”.

Можливо, що котрісь з наведених думок і фактів про М. Петренка викличуть заперечення або потребуватимуть уточнень. Власне, цей виступ і переслідує саме таку мету. Час невблаганно стирає минуле. І завдання полягає в тому, щоб якомога швидше переглянути місцеві архіви, зібрати по зернятку спогади про М. Петренка і його нащадків, аби доповнити творчу постать поета, адже своїми піснями він заслуговує на нашу повагу і шану, “бо дати народу пісню — значить, у віках жити з ним, розмовляти і ділитися своїми почуттями”.

І нарешті, останнє повідомлення. У вересні 1987 року з нагоди 170-річчя славетного земляка у Слов'янську біля однієї з найкращих нових споруд міста — центральної міської бібліотеки для дорослих — відбувся багатолюдний мітинг на честь відкриття пам'ятної меморіальної дошки. На ній викарбувано: “У 1817 році в Слов'янську народився український поет-романтик XIX століття Михайло Миколайович Петренко”. 

“Донбас”. — 1988. — № 4. — С. 96-97.