МИКОЛА ЛУКАШ-ГЕНІАЛЬНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ПЕРЕКЛАДАЧ
Лiтературне обдарування генiального українського перекладача-полiглота Миколи Олексiйовича Лукаша (19.12.1919 - 29.08.1988) визначилося i виявилося рано. Вiн зростав у збiднiлiй родинi, яка намагалася пристосуватися до нових умов пореволюцiйного iснування. Батько Олексiй Якович - колишнiй прикажчик купця Риндiна, скупника ткацьких виробiв, мати Васса Iванiвна - колишня служниця вiдомого в Кролевцi пана Рудзинського, вбитого пiд час революцiйних заворушень. Заповнюючи анкети та пишучи автобiографiї, М.Лукаш постiйно вказував: "батько - рiзноробочий, мати - ткачиха" [1], або "батько - чорнороб, вантажник, мати - ткачиха" [2], але це була не вся правда. У роду Лукашiв та Оникiєнкiв (дiвоче прiзвище матерi) були й козацькi, й дворянськi коренi; дiд по батьковi Якiв Iллiч Лукаш мав сан диякона, викладав у школi церковнослов'янську мову i був регентом хору Покровської церкви.
У ранньому дитинствi Миколка завдавав клопоту батькам незвично довгою затримкою мовного розвитку - заговорив аж на п'ятому роцi вiд народження. Весь цей час ним посилено опiкувався рiдний дядько i хрещений батько Дмитро Оникiєнко, який мав гiмназичну освiту, здобуту в часи директорства батька славетних братiв Миколи, Михайла i Дмитра Зерових, можливо, спiлкувався з кимось iз них. Незважаючи на "мовчання" Миколки, вiн щодня розмовляв з ним, грався, читав уголос. Можливо, не лише українською чи росiйською... Коли дитина заговорила, то швидко наздогнала ровесникiв. Читати Микола Лукаш навчився також ще до школи i дядько Дмитро продовжував керувати тим читанням, даруючи хлопчиковi книжки.
Пiд час навчання у молодших класах з Миколою трапилася неприємнiсть - вiд необережностi вiн впав з балкону другого поверху шкiльного примiщення i зламав ногу (потiм ту ж ногу буде двiчi поранено у вiйну i зламано наїздом автомобiля у Харковi в 50-х рр.). Лiкування було не зовсiм вдалим i затягнулося, вимушена малорухомiсть сприяла посиленiй увазi хлопчика до читання, самостiйної роботи з книгою.
Потяг до оволодiння мовами мав певну пiдтримку в родинному побутi. Тут добре пам'ятали бабусю i прабабусю родом з польської шляхти, мати Миколина мала подруг-єврейок i розмовляла на iдиш (на той час п'ята чи четверта частина населення Кролевця була єврейською, вiдповiдним i склад учнiв у школах). Старший брат Iван (1918-1943) у школi вивчав не нiмецьку, як Микола, а французьку, i брати "взаємно збагачувалися". Мову ромiв Лукаш вивчив у циганському таборi, який розбив шатри на околицi мiста, навiть переклав для прибульцiв українську пiсню i проспiвав, а вдома українською - циганську пiсню; сестрам пороздавав списки циганських слiв з перекладом - щоб вивчали.
Коли прийшла пора вiршувати, Микола Лукаш цiлком природно звернувся до перекладу. Ось як вiн сам про це розповiв у останнiй з автобiографiй: "Вiршi писати почав досить рано. Запопавши до рук Карамзiнову "Историю государства российского" десь у п'ятому класi, я зробив для себе велике вiдкриття: виявляється, Пушкiн не сам "видумав" свого вiщого Олега, а черпав iз "преданий старины глубокой". Натхнувшись тим же джерелом, я й написав свою першу баладу - про ослiплення князя Василька. В шостому-сьомому класах переклав кiлька дрiбних вiршiв Гейне, в дев'ятому з якоїсь читанки пiсеньку Гретхен, що ввiйшла без змiн у переклад "Фауста". <...> В останнiх класах школи та в студентськi роки я багато перекладав росiйських поетiв "срiбного вiку" - Блока, Брюсова, Бальмонта, Вяч. Iванова, Балтрушайтiса, Бєлого - то було для мене неабиякою школою осягнення поетичного ремесла" [3].
У дев'ятому класi М.Лукаш взяв участь у випуску шкiльної "Лiтературної газети" (1935) як її оформлювач, а ще через рiк створив разом iз В.Сухомлином, М.Сереженком Д.Овчаренком та М.Городиським лiтературне об'єднання "ЛIАСМО" - "Лiтературну асоцiацiю молодих" (Кролевець, 1936-1937). Лукаш заохочує товаришiв до перекладацтва, переважно як художник-оформлювач бере участь у створеннi рукописного журналу "LIASMO" (випущено 6 номерiв по 12 стор. кожний, формату шкiльного зошита; втрачений у роки вiйни). Сам вiн неохоче подає до "друку" свої поезiї, але майстернiсть у редагуваннi вiршованих творiв своїх товаришiв виявляє неабияку [4]. Зокрема, пам'ять одного з них зберегла такi рядки з К.Д.Бальмонта в Миколиному перекладi [5]:
Бачив ти кинжали давнього Толеда?
Кращих не побачиш, i шукать не варт.
На узорнiм лезi напис "Sin miedo".
Будь завжди спокiйний, владний їхнiй гарт.
Про те, що Микола Лукаш багато написав про своє перше кохання, що цiлi сюїти поезiй присвячено однокласницi Валi Зелiнськiй, нiхто з найближчих друзiв не знав. Якимось чудом цi матерiали збереглися i шкiльнi зошити, помереженi нестiйким ще юнацьким почерком, зовсiм недавно, уже в нинiшньому тисячолiттi, вiднайшов у архiвi поета-перекладача лiтературознавець Л.Череватенко. На думку Комiсiї Нацiональної спiлки письменникiв України з творчої спадщини М.Лукаша, яку вiн нинi очолює, це поезiя високої проби, що заслуговує на публiкацiю. Микола Лукаш зберiг навiть пiдготовчi матерiали до чергових випускiв легендарного нинi "LIASMO", листування з товаришами, їх поетичнi спроби.
Автор цих рядкiв намагався знайти першi публiкацiї вiршiв чи перекладiв М.Лукаша у довоєннiй перiодицi - кролевецькiй районнiй "Колгоспне село" та чернiгiвських обласних газетах. Марно. Тогочасним журналiстам часто було не до школярських поетичних спроб, тим бiльше перекладiв явно декадентських (тобто контрреволюцiйних) авторiв. А приєднуватися до хору панегiристiв "революцiйної доби" юнак не збирався. Вже на шкiльнiй лавi вiн спостерiгав за проявами "великого терору": були заарештованi i пiдданi судилищу всi керiвники району, неодноразово повнiстю замiняли керiвництво райкому комсомолу. А в мiсцевiй газетi випускником-десятикласником мiг прочитати й такого шедевра недавнього
