Редактор вiддiлу перекладiв з французької Держлiтвидаву О.Жолдак знав i можливостi, i працездатнiсть свого друга, здатнiсть його роками працювати "в стiл". Так, у листi до єви Нарубиної вiд 31 грудня 1951 р. Лукаш принагiдно наводить щойно виконаний ним переклад вiрша Христо Смирненського "Десять заповiдей" [25], якого за життя перекладача так i не було оприлюднено. Та й знаменитi "Червонi ескадрони" того ж автора з'явилися вперше в лукашевому перекладi лише 1958 р. [26], а бiльш повна добiрка поезiй - ще через п'ять рокiв [27].

Коли 1952 р. з'явилася нагальна потреба термiново i якiсно перекласти українською роман Андре Стiля "Перший удар" (твiр головного редактора комунiстичної газети "Юманiте" висунули на здобуття Сталiнської премiї, шо стало формою фiнансової пiдтримки зарубiжного видання), замовлення дали Лукашевi. За задумом "директивних органiв" широке видання творiв паризького лiтератора мало на метi посилення легальної гонорарної пiдтримки комунiстичної преси Францiї Радянським Союзом i київське видавництво мало подбати про найякiснiше виконання завдання.

Але в Харковi, де зовсiм iнакше сприймали Лукаша, на завадi став певний спротив на унiверситетськiй кафедрi, де в цей час працював молодий викладач - адже термiнова робота вимагала багато часу. Проте "директивний" дзвоник з Києва забезпечив перекладачевi повне сприяння [28]. Книга вчасно побачила свiт i саме нею дебютував як перекладач Микола Лукаш [29]. Тодiшнiй редактор видавництва Микола Борозна в розмовi з нами повiдомив, що Лукаш переклав i наступнi частини роману А.Стiля. Але суспiльна атмосфера 1953 р. (смерть диктатора i боротьба за владу серед його комунiстичних спадкоємцiв) не сприяла продовженню видавничого проекту. Бiльше того, в українськiй перiодицi нами не виявлено жодної рецензiї на україномовний переклад книги французького публiциста, хоча рецензiй на росiйськомовнi переклади (журнальнi й окреме видання) не бракувало.

Того ж року в Держлiтвидавi з'явилися iншi переклади Миколи Лукаша: з росiйської - оповiдання "Сторож" у 16-томнику Максима Горького [30], з болгарської - оповiдання Елiна Пелiна "Вiтряк" [31], з нiмецької - 11 творiв Вiктора Гюго для книжки вибраних поезiй [32]. 1954 р. у видавництвi "Молодь" вийшла книга вiршiв болгарських поетiв "Свiтло над Болгарiєю", яка мiстить перекладений Лукашем твiр Пантелея Матеєва "Смерть партизана" [33]. Як бачимо, на першому етапi входження до професiйної лiтературної дiяльностi Микола Лукаш зовсiм не сахався перекладу творiв яскраво революцiйних, наснажених комунiстичною iдеологiєю.

З полiпшенням матерiального становища пiсля одержання перших же гонорарiв вiд столичних видавництв Микола Лукаш назавжди полишає педагогiчну роботу, повнiстю вiддається лiтературнiй творчостi. Але його власнi творчi iнтереси потребували iншої тематики та iншого iдейного спрямування.

В спогадах про зустрiчi з М.Лукашем кiнця 60-х - початку 70-х рр. Валерiй Шевчук переконливо доводить, що молодий письменник пробував себе в прозi. Ось це мемуарне свiдчення: "...До нього потрапила моя повiсть "Iлля Турчиновський", яку я написав 1968 року, i вона певний час ходила по руках. I от одного разу вiн прийшов до мене додому, принiсши машинописа тiєї повiстi. Ми поговорили про те i се, вiн стримано твiр похвалив, глянув на мене коротко i сказав:

- Хочу тобi признатися в однiй речi, - сказав якось знiяковiло. - Колись пiсля вiйни я написав подiбну повiсть, але спалив.

- Але як це могло статися? - вигукнув я зчудовано.

-Дурний був! Тепер уже бачу: був дурний! - сказав вiн i опустив голову.

Цей епiзод був настiльки разючий, що й досi його яскраво пам'ятаю. Мав тодi невiджалований жаль, i досi його маю, бо в тому далекому вогнi згорiв можливо безпорiвняний прозаїк Микола Лукаш, адже признався тодi ж таки, що бiльше прози не писав" [34].

Але повернімося знову до 50-х. Тодi ж Микола Лукаш стрiмко увiйшов до українського мовознавства, виступив 1954 р. iз рецензiями на найвагомiшi академiчнi лексикографiчнi працi [35]. Iсторiограф вiтчизняної лексикографiї П.Й.Горецький поставив їх поруч iз працями академiка В.В.Виноградова [36], неодноразово високо вiдгукувався про участь Лукаша в обговореннi й рецензуваннi лексикографiчних дослiджень Максим Рильський [37].

Видавництво "Молодь" звернулося з пропозицiєю перекласти з iспанської вiршi для книги Мiгеля де Сервантеса Сааведри "Дон Кiхот Ламанчський", яка в перекладi з росiйської В.Козаченка i є.Кротевича з'явилася друком 1955 р. [38]. Одночасно молодий перекладач дебютував як дитячий письменник, переклав з iталiйської книжку Джаннi Родарi "Малим i старим про Iталiю i Рим" [39], а з сербо-хорватської казку Володимира Филиповича "Зайчик-Рябчик" [40]. Журнальними публiкацiями заявив першi переклади Роберта Бернса (з англiйської? з шотландської?), сатиричної публiцистики Гайнрiха Гайне [41]. Низку перекладiв включено до "Вибраних творiв" Г.Гайне [42]. А ще ж "Мадам Боварi" Гюстава Флобера [43], переклади з Адама Мiцкевича для двохтомника "Вибаних творiв" [44].

Та найвищою втiхою стало побачити в розкiшному виданнi омрiяного i вистражданого повного "Фауста". Вiд задуму до втiлення минуло майже два десятилiття [45]. Перекладач "архiтвору" Й.В.Гете Микола Лукаш вiдразу увiйшов до елiтарного кола українських лiтераторiв як дiяч нацiонального вимiру.

Генiальнiсть Лукаша виявлялася ще й у тому, що всi переклади здiйснювалися ним без звичних навiть для "метрiв" українського художнього перекладу пiдрядникiв - безпосередньо з оригiналів творiв. На початку 1956 р. ще недавно нiкому не вiдомого харкiвського перекладача було запрошено зробити спiвдоповiдь про стан перекладiв iз захiдноєвропейських лiтератур на республiканськiй нарадi перекладачiв [46]. Незабаром Миколу Лукаша прийняли до Спiлки письменникiв України за рекомендацiями М.Рильського, Л.Первомайського, М.Пригари, М.Терещенка [47]. Вiн набув статусу визнаного лiтератора, назабаром (1958 р.)