Реферат на тему:

Неоніла Стефурак – поетеса Коломийщини

„Ми ще живі – і це найголовніше”

Розповідь про творчість Неоніли Стефурак

Н. Стефурак народилася 10 листопада 1951 р. в м. Коломиї. Закінчила Львівський медінститут та літературний інститут ім. Горького (заочно). Авторка поетичних збірок „Мелодія краплин”, „За плугом сонця”, „Голуби і леви”, „Дикі яблука”, „Кольорові гусенята”, „Спалах” . . . Від 1982 року член Спілки письменників України.

Особливої уваги заслуговує її збірка „Голуби і леви”. Глибина і новизна, пристрасть і темперамент, гострота проблем та художня переконливість не можуть хвилювати. Н. Стефурак пише про любов до отчої землі, до рідних місць: Львова, Коломиї, Стопчатова, Ключева, про батька Василя, бабусю Гафію, про важке сирітське життя („Берестечко. Козацькі могили”, „Непочата вода”, „Василечку!.. Так звали мого тата”, „Мама співала і шила”, „Все перекреслю, все почну спочатку... „). Низка творів позначена автобіографічною міткою.

Твори поетеси не можуть не хвилювати, бо вони писані серцем. Видається, що в неї є особлива кревність зі світом, зі всім живим на землі, тому її вірші близькі й зрозумілі кожному серцю. Поетеса розповідає про вибранців з когорти, людей самотніх і спраглих любові – Січинського, Гомера, Шевченка, Франка, які пекли і розтерзували „Божою іскрою ближніх”, несли народові правдиве і чисте слово:

Душа небуденна і незрима

За словом правдивим стоїть

З чуттям невигойним Вітчизни.

Щирість і біль – найголовніші прикмети її поезії. Слово авторки чисте і незаймане. А саме нині українська поезія відчуває брак незайманого, незбаналізованого слова. Сумніви роздирають душу ліричній героїні: чи дійдуть її рядки до читача, чи не помруть, за словами поета, „на білих цвинтарях полиць” ... Тільки істинний митець може бути таким вимогливим до себе. Істинний поет може не писати, він відчуває потребу в слові, як у молитві. Потребу в слові чесному і вистражданому, слові виношеному в серці, слові, якого до тебе ще ніхто не сказав. Своє творче кредо Н. Стефурак висловила вагомими словами:

Те, що віддав задарма,

Воздасться тобі стократ.

Те, що зрослося з кров”ю,

не вичавлюють і віки...

..........................................................

Стараюся жити для інших.

Не вмію інакше... Прости.

Що таке поезія за Неонілою Стефурак? Перечитавши уважно її твори, бачимо, що вона дотримується принципів геніального Арістотеля, який у 6-ій главі „Поетики” вказав, що всяке мистецтво певною мірою дає „Катарсис”, очищення. Поезія – за Н. Стефурак – дає крила, навіює людині те відчуття внутрішньої свободи, коли людина сповнюється власною гідністю, стає головою до польоту духа:

Неприкаяну душу із мене виймаєш

І очищену знов повертаєш мені.

Не дивно, що на слово честі й чистоти у „цілому світі голод”. Неоніла Стефурак по-своєму зуміла сказати „так ніхто не кохав”. Поетеса боїться штампів. Вона не пише про „перше кохання”, яке так часто фігурує у деяких коломийських інвалідів ямба й амфібрахія. Її ліричні вірші – це, швидше всього, лебедина пісня. Ліричні твори поетеси недовгі. Як на мене, ідеальна міра ліричного твору – 28 рядків. Коли ліричний вірш довший, він губить ліричну напругу, стає блідим і водянистим. Досконалість форми ліричних віршів Неоніли Стефурак – безперечна:

Пригуби, коханий, пригуби

Не жаги моєї, а любові,

Хай вона прищепиться тобі,

Проросте, завруниться, заквітне...

Так могла написати тільки людина, що володіє чаром живописати словом, живописати тільки те, що пройшло крізь серце, що відкрила для себе сама, а не позичила з чиїхось літературних рук. Твори її свіжі й чисті, наче пелюстки маку. В мить читання віршів Н. Стефурак відчуваємо ту просту істину, як звірі й птахи, що життя і смерть – два обшири вічного буття, які змінюють один одного. Ніщо на землі не минає безслідно. І з нами завше житиме оголена пелюстка її серця. Багато творів Н. Стефурак – сумні сповіді самотньої, зневіреної жінки, яка замолоду зазнала удару долі, яка душу визволила з „шкаралущі голубих ілюзій”, від якої відплив ненадійний човник обіймів:

Не маю дитини, лиш спомин колишу і плачу.

Ротрощену мрію тулю – до частинки частинку.

Водягаю ілюзій благенький, поношений плащик

І знову чекаю тебе біля левів на Ринку.

Талант у Неоніли Стефурак свіжий, самобутній, незайманий, як і її „Непочата вода”. Магічна властивість поетичного слова матеріалізується в чарівних образах. Образ яблука, образ променя, образ дзеркала доволі часто фігурує в її творчому доробку. Поетка іде назустріч променю („Осліпну від мрії, аби не дивитись на долю”, „На денці слова і сльози”), який вказує їй путь істинну, хоча й важку, бо така її вдача – „ступати по лезах проміння”.

Чому ж Н. Стефурак назвала свою книжку „Голуби і леви”? напевно, тому, що два вищезгаданих атрибути найбільш точно характеризують місто, в якому минула її юність:

Дівчинка скрипку торкне смичком

І заспіває тонко,

І попливе через Львів балкон,

Голуб на підвіконні,

Сходи круті, і камінний лев,

Сніг, і ліхтар, і квітка...

І життя моє попливе

Туди, де місячне світло.

Віриться, що поетеса, яка, „відчувши за плечима смерть, збагнула, що найбільше свято – жити!”, буде ще колись веселою:

І ти мені ще брат. І ми живі.

Ми ще живі – і це найголовніше.

Л І Т Е Р А Т У Р А :

„Поетеси Коломийщини”