Пантелеймон Куліш був драматично суперечливою особистістю. Його мінливі політичні орієнтації обурювали громадськість, передусім тих, хто намагався наслідувати його велике культурницьке подвижництво. Звідси різка критика в пресі його поглядів, гнівні листи до нього, що страшенно вражало Куліша і змушувало пояснювати свої вчинки, виправдовуватися...

Ні, ідеологом українського буржуазного націоналізму Пантелеймон Куліш не був. Колись комусь прийшо в голову витлумачити Кулішеву концепцію розвитку української літератури як розвитку «відрубного», незалежного від російської літератури, і це спричинилося до соціологічно-вульгарних узагальнень щодо усієї творчості Куліша як творчості антидемократичної, навіть реакційної. Було б наївним стверджувати, що П. Куліш не усвідомлював своїх помилок, не розумів загрозливої для його авторитету прірви компромісів. Але горда, самолюбива натура не мирилася з необхідністю визнання своїх хибних вчинків, і він намагався завжди або їх виправдати якоюсь «вищою доцільністю», або замовчати, заховати в собі, пережити. Так, у листах із Варшави до друга, сліпого кобзаря Остапа Вересая, він виправдовує свій ганебний союз із царським урядом, який жорстоко придушив польське повстання і почав активно вводити нові порядки в Польщі, тим, що здійснює акт великої історичної справедливості — «діждали козацькі діти панувати над ляхами», «ми взяли над ляхами гору і в руських землях і в лядській землі». Більше того, Куліш вважає, що впроваджує в Польщі соціальну рівність: «Вони в нас простий люд у неволю повертали, а ми лядську чернь визволяємо на волю з-під неситих панів та й самим панам неправди ніякої не робимо, тільки не даємо їм верховодити по-шляхетськи, а нахиляємо їх під закон». Отже, не мають під собою підстав запевнення письменника, що політика — не його діло, що великій культурно-просвітницькій роботі заважають «порожні балачки про майбутню окремішність України», адже українців у Росії слід розглядати як націю не в політичному розумінні, а «в розумінні етнографічному» («Мы составляем нацию в смысле этнографическом, но вовсе не в политическом»). На думку Куліша, подібні балачки лише дратували царську адміністрацію і, не змінюючи реального становища, зумовлювали всілякі