Не вистачило в Куліша снаги простувати слідом Шевченка — хаотичні політичні орієнтації, гординя, надмірне честолюбство, а то й заздрість до неосягненної таїни Шевченкового генія, який, за його ж словами, «в “Катерині”… піднявсь до Пушкіна яко художник, а 1846 року — і до Міцкевича яко поет всеслов'янський», не дали йому можливості ні дотриматися заповіту «безтрепетно святую правду глаголити», ні промовчати — щоб не тривожити пам'яті того, кого він спочатку прославляв як народного поета, а потім різко осуджував за радикальні революційні погляди, за «гайдамацтво». Як писав Іван Франко, не було в Куліша «тільки одного — Шевченкового генія, Шевченкового гарячого чуття».

Проте була в нього колосальна творча енергія, якась фанатична затятість у праці, і цей копіткий щоденний подвижницький труд на ниві української культури Куліш цінував в інших, всіляко стимулюючи тих, хто доблесно, збираючи колосок до колосочка, збагачував скарбівню рідного народу. А таких, на жаль, було мало. І чим ближче тулилась до трудівничих рук старість, тим частіше замислювався він над тим, хто підніме зронене його перо і продовжить його діла, «вагітні великими наслідками».

Великих надій на українську інтелігенцію Куліш не покладав. Ще в січні 1862 року у листі до Ганни фон Рентель він писав: «Кращого від українців в ідеї нема нічого, але в дійсності я не відчуваю до представників українізму особливої пошани. Небагато в нас людей гідних, решта — дурноляпи, можливо, більш шкідливі, ніж корисні для розповсюдження в суспільстві рятівної для майбутнього української ідеї».

Більше було балакунів, ревнителів української справи на словах, а не на ділі, ніж тих, хто ладен був покласти на свої плечі цю примусову від усвідомленого обов'язку справу. Ось чому П. Куліш, шукаючи молоді, здорові сили, звертав свій погляд на Галичину, де побачив активний духовний розвій. Він друкується у львівських журналах, листується з діячами культури, часто буває у Львові, живе там, бере участь в організації журналу «Правда», намагається примирити українську і польську інтелігенцію в ім'я культурно-освітнього і громадського співробітництва. Та цей, як називав його І. Франко, «духовний керманич «Правди», не зміг своєю «Крашанкою русинам і полякам...» втихомирити пристрасті та ідейні суперечності львівської інтелігенції, бо там пам'яталася його чиновницька місія у Варшаві, та й духовна атмосфера в Галичині була суперечливою.

Не викликала жодного ентузіазму й ідея відмежувати Україну від Польщі культурологічно — шляхом прокладення своєрідної духовної борозни у формі російської мови і культури між Польщею і Україною. Ця «глибока борозна» мала пролягти через душі і почуття українців на Холмщині, яких реформатор Куліш замірявся зрусифікувати.

А скільки часу і сил забрала в нього праця над «Историей воссоединения Руси»? Працював Куліш над нею тяжко, у великій надії переконати самодержавну гординю високопоставлених чиновників у тому, що, мовляв, єдиний порятунок для українського народу, який начебто руйнував століттями вибудовувану поляками культуру і здобув, врешті-решт, історичний смисл свого буття і перспективу культурного будівництва в ідеї російського централізму, полягає в вірнопідданому сповідуванні високої державницької святині — Єдиної Русі. Ця праця, в якій так непоштиво він висловився і про Шевченкову музу, остаточно відвернула його від української громади, — як Східної України, так і Галичини. Але як він цього розриву не бажав! Ще в 1861 році на сторінках «Основи» Куліш пояснював складність сприйняття його «Історії України од найдавніших часів», яку він пропонував тоді читачеві: «Піднявшись історію України написати, мушу я догодити землякам, котрі Україну свою кохають і шанують. Що ж, як не ту вони в мене старовину побачать, котору звикли в себе по книжках виображати? Звикли в нас на історію України крізь наше козацтво споглядати і круг козацтва все рідне дієписання обертати. Тим часом козацтво було тільки буйним цвітом, а іноді і колючим бодяком серед нашого дикого степу».

Куліш свідомо деідеалізував козаччину, він започаткував критичний погляд на історичне минуле України і, зрозуміло, цим замахнувся на стереотипні уявлення, які побутували серед тогочасної громади. Йому належить науковий пріоритет в опублікуванні багатьох писемних пам'яток української історії, зокрема, «Літопису Самовидця» та інших козацьких літописів. Саме він багато попрацював над виданням «Актов, относящихся къ истории Южной и Западной Россіи», а також порушив перед Археографічною комісією клопотання видати «Літопис Лукомського» і збірник актів періоду, який передував повстанню Хмельницького.

Що й казати, П. Куліш був одним із перших, хто доходив до першоджерел, хто відходив від ідеалізованих стереотипів сприйняття історичного минулого, хоча й сам, як відзначалося, не раз потрапляв у полон історичних схем і домінантних в польській історіографії концепцій. На жаль, об'єктивної, науково аргументованої оцінки радянськими істориками його наукових і науково-популярних праць у нас на сьогодні нема. Надто однозначно, категорично негативно (і то однією-двома фразами) оцінюються «Повесть об украинском народе» (опублікована в 1846 році на сторінках журналу «Звездочка»), «Повесть о Южной Руси» («Народное чтение», 1859 — 1860), «Історія України од найдавніших часів», написана по-українськи, щоб довести правомірність викладання історичної науки рідною мовою. На увагу заслуговують наукова праця «Перший період козацтва до ворогування з ляхами» («Правда», 1868), покладена в основу «Истории воссоединения Руси»,