Схаменуться, стрепенуться

Стуманілі люде:

Рідне слово, рідний розум, —

Рідна й правда буде.

Без напасти завоює

Городи і села

І над людьми зацарює

Приступна й весела.

(«Рідне слово»)

Просвітительські і християнські ідеали рівності, справедливості, братерства, ідеали всеслов'янської рівноправної єдності, які сповідував Пантелеймон Куліш, не були чужими й Тарасові Шевченкові. Не випадково після гнівних інвектив і глузливих насмішок із земляків своїх в Україні і не на Україні Шевченко своє послання «І мертвим, і живим, і ненарожденним...» завершує закликом брататися. Ідея братолюбства, яка виростає на грунті попереднього безкомпромісного осудження гріхів своїх і чужих, тверезого очищення національної совісті над розритими могилами своїх предків, чесного перечитання, не оминаючи «ані титли, ніже тії коми», історії свого народу, безжального осудження злочинів і помилок чванливих його проводирів, вивершує той моральний храм, який вибудовував Шевченко у своєму прагненні до соціальної гармонії:

Обніміться ж, брати мої,

Молю вас, благаю!

Тарас Шевченко, як і Куліш, лякає тих, хто ненавидить свого убогого брата, хто дере шкуру «з братів незрящих, гречкосіїв», всенародним революційним апокаліпсисом, жахає божим судом і земною карою розкутого люду.

У липневому листі 1857 року до сестер Милорадович Куліш полемізує від свого імені та імені Шевченка з українським панством, яке обурюється їхніми пророцтвами про страшний народний суд і кров, що сторіками потече в Чорне море: «...мале б се було діло, коли б його можна малими жертвами іскупити... Будуть мученики, будуть великі жертви, а правда все-таки останеться правдою».

Куліш осуджував насильство, руйнівну силу повсталого люду, жахаючи майбутньою розплатою за жорстокість тих, хто кров людську замірився розливати:

Підійметесь, розіллєте

Кривавії ріки

А прийде час, провалитесь

В страшну тьму навіки

(«Великі проводи»)

Письменника передусім лякала анархічна розлютованість віками гнобленої черні, яка у своїй кривавій помсті за наругу й насильство може змести з лиця землі не лише храми культури, духовні святині, але й заповіти загальнолюдської моралі. У «Думі пересторозі, вельми на потомні часи потрібній» Куліш розгорнув повчальну візію-пересторогу для майбутніх поколінь. Виростає ця жахна антиутопія на матеріалі історії поневолення Римом Іудеї. Поет пророчо свідчить про те, що з цих безумних повстанців, які зруйнують ненависну ім цивілізацію, виростуть нові тирани, які заживуть у золотих палатах і гнобитимуть із такою ж лютістю братів своїх, а за подвиги в нагороду «демон тьми» дасть їм «руйновище пусте да голоднечу й мір, Юдоль отчаяння, німої смерті пир».

Отсе ж вони й живуть, — вони, чи все одно,

Унуки їх у тих цяцькованих палатах,

І байдуже їм, що засліплене вікно

Не сяє сяєвом в низьких мужичих хатах.

Таке ж і в вас самих постане в нас багно,

Як будете ходить у здертих з панства шатах...

Застерігаючи свій народ від повторення Великої Руїни, Куліш покладав вину за неї не лише на гетьманів, що були при владі в 1663 — 1687 роках — І. Брюховецького, М. Многогрішного, І. Самойловича, П. Тетерю, Д. Дорошенка, а згодом й на Б. Хмельницького, С. Наливайка, І. Мазепу, на Коліївщину і взагалі на всіх, хто замірявся мечем, а не розумом, талантом, словом добувати свободу і незалежність українському народові. Застерігав він і своїх літературних опонентів, критиків від повсякчасних нападів на нього, особливо за знеславлення козацтва. Це з великою майстерністю і дотепністю він здійснив в поемі «Куліш у пеклі», уявний автор якої Панько Небреха розповідає про пригоди «гарячого Куліша» в пеклі, куди й запроторили цього «мученика за правду»:

І за письменницьку роботу,

Що завдавала всім турботу,

До пекла мовчки почвалав

Творчо наслідуючи Гомера, Вергілія, Котляревського, своєю оригінальною містифікацією, він зробив спробу посперечатися з тими, хто так настирливо дорікав йому за «розгрібання» святих могил національної історії, за розвінчання начебто ідеального минулого свого народу.

Полемічний запал Куліша яскраво спалахнув у примітках до поеми «Куліш у пеклі». Та не лише там. Скільки ним написано поетичних філіппік супроти своїх опонентів на захист і виправдання «Истории воссоединения Руси», «Хуторної поезії», «Крашанки...», супроти осміяння його панегіриків «подвижникові свободи» Петру І і «науки любомудрій жриці» Катерині II, «туркофільських» настроїв, ідеї про Давню Русь як прабатьківщину єдиної України...

Що ж, Куліш і за життя не претендував на однозначно позитивну оцінку своєї багатогранної літературної і наукової діяльності. Та коли він обстоював якусь ідею, то захищав її до кінця, не шкодуючи ні сил, ні полемічної пристрасті. Головне ж полягає у тому, що визначальним стимулом власної подвижницької праці письменник завжди вважав збереження національних традицій, розвиток української мови й культури, утвердження почуття національної самосвідомості, наповнення духовного арсеналу нації культурними здобутками світової цивілізації. Він осуджував національне безпам'ятство і панегіричне уславлення свого історичного минулого, висміював недолугість української шляхти, виступав проти соціального і національного гноблення, закликав до морального самовдосконалення і духовного очищення. Не був Панько Куліш революційним демократом, як уже зазначалося, навпаки, частіше закликав пана й мужика під знамена просвітительських і християнських ідеалів братолюбства, вимріюючи той час, коли пан із мужиком навіки побратається: «Один без одного — леміш без чересла». Його приваблювала філософсько-етична програма просвітительства, яку сповідував улюблений Григорій Сковорода (поема «Грицько Сковорода»), гуманістичні принципи раннього християнства, ідеї гармонійного розвитку людини і природи на основі закону, сформульованого Спінозою,