З компривітом

За дорученням групи

Горбань" [там само, 256].

Утворилася своєрідна суперечлива ситуація: підручників з України для навчання явно не вистачало, але й ті, що доходили на місця, не відповідали потребам школярів у східному зарубіжжі.

Мабуть, саме з усвідомлення цих причин виникло питання про підготовку і видання в Україні адаптованих для східної діаспори підручників. На одній із нарад при заступнику наркома освіти УССР Є.Гірчаку 25 березня 1932 р. було зафіксовано виступ якогось працівника міністерства Іванівського, який висловив побажання щодо поліпшення забезпечення учнів навчальними книжками в діаспорі. Він сказав: "Треба поставити питання про виготовлення методичної літератури, яка б була пристосована до місцевих потреб Казахстану, для цієї роботи треба використати Ундіп, Дослідну станцію" [там само, 257].

Невідомо, яким був результат цієї пропозиції, бо невдовзі українізація в Україні стала різко згортатись, а всі українські школи і вузи на території СРСР, поза Україною, було закрито, а питання про адаптовані підручники автоматично зникло з порядку денного радянських науково-методичних досліджень.

Слід відзначити, що лише в одному регіоні компактного поселення українців у східній діаспорі, а саме на Північному Кавказі (Ставропольський і Краснодарський краї та Ростовська область), у кінці 20-х рр. ХХ ст. продовжував продуктивно розвиватися активний процес підготовки і видання підручників для місцевих українських шкіл. Підручники літератури тут готувалися з урахуванням регіональних особливостей української культури та досягнень українського кубанського письменства, засвідчивши тим самим не тільки високий рівень освітніх потреб українства, але й власні науково-методичні можливості регіону.

Це явище є цілком закономірним для козацького краю, який зберігав українську культуру у ХІХ ст. Протягом ХІХ - на поч. ХХ ст. на Північному Кавказі широко формувалася українська суспільна і просвітницька думка, творили українські письменники, активно розвивався і досліджувався фольклор українського кубанського козацтва тощо.

На підтримання національної свідомості українців Північного Кавказу впливала творчість таких прозаїків-кубанців, як А.Головатий, Я.Мішковський, Я.Кухаренко, В.Мова (Лиманський), Я.Жарко, В.Потапенко, П.Капельгородський, О.Півень, М.Канівецького, поетів-кубанців 20-х років О.Кирія, Н.Щербини, Ю.Литовченка, В.Чередниченка, К.Кравченка, К.Тихого та ін.

Необхідно відзначити, що Кубань, життя тут українців були раніше постійно в колі уваги "великої" України. І це не випадково. Кубань - єдиний край на земній кулі, де з кінця XVIII ст. і впродовж ХІХ і до 20-х рр. ХХ ст. активно зберігались і плекались традиції українського запорізького козацтва [61], трансформованого у кінці ХVIII ст. спочатку в Чорноморське, а пізніше - в Кубанське козаче військо. І тому тут, на землях Північного Кавказу, жив і живе дух української вільнолюбивої козаччини, козацького народного слова, тому об'єктивно існувало й існує досі духовне підґрунтя для розвитку української літератури.

В одному зі своїх листів Тарас Шевченко назвав Кубань "Козацькою Україною". Кубанські козацькі землі були в орбіті суспільних інтересів і П.Куліша. В одному зі своїх творів, "Псалтирна псальма", написаному в формі звернення до українського народу, П.Куліш закликає українців прокинутись і подумати про долю правнуків. У стилі народнопоетичного слова він звернувся до земляків: "...зорім очима поле. Нехай на нім не корениться горе. Ми думками те поле заволочим, Од Вісли до Кубані слізьми змочим".

У скарбницю історії української духовності увійшли творчі зв'язки з Кубанським українством Т.Шевченка, Марка Вовчка, І.Франка, П.Капельгородського, В.Самійленка, М.Вороного, С.Петлюри, М.Лисенка, О.Кошиця, Д.Яворницького, А.Кащенка, І.Карпенка-Карого, Дмитра Чуба, Василя Барки та багатьох інших діячів української культури.

Тож не випадково, що у час визвольних змагань українського народу тут, на Кубані, у 1918 р. вийшла перша навчальна книжка для дітей козацького краю "Кубанський буквар", який давав початки української граматики, пропонував невеличкі тексти для читання, зокрема вірші Т.Шевченка, народні казки і народні календарні обряди, записані на Кубані. У підручнику вміщено дидактичний апарат - система питань і завдань для дітей. Це свідчить про те, що українське шкільне підручникотворення на Кубані йшло за прогресивними освітніми вимогами того часу. У букварі переконливо реалізувався один із основним принципів педагогіки - зв'язок навчання і виховання з життям, з оточуючою дійсністю: у букварі наголошується на територіальній і національній приналежності його читачів - школярів Кубані. Так, у зверненні до дітей укладачі пишуть: "На Україні головний город Київ. У нас на Кубані головний город Катеринодар.

На Україні найбільша річка Дніпро, а у нас Кубань.

Наші діди жили на Україні" [62].

Вражаючим у 20-х рр. було широкомасштабне повернення до рідної мови дорослого і дитячого населення козацького краю. Так, за свідченнями наукових джерел, "в 1931 р. в краї було 1200 українських 1-го ступеня і до 80 шкіл так званого підвищеного типу, шкіл 2-го степеня - ШКМ. Значно виріс наклад Червоної газети, який склав 38 тисяч примірників. Популярністю серед української та російської інтелігенції користувався педагогічний та літературно-художній щомісячник "Новий шлях". Тут, на Північному Кавказі, у Краснодарі, з липня 1931 р. почав працювати Північно-Кавказький Український науково-дослідний інститут, який розробляв теми з чотирьох напрямків українознавства - економіки, етнографії, літератури і мовнокультурного будівництва. Крім того, науковий колектив інституту готував підручники з української мови і літератури [63, 154].

У підручниках з літератури, які тут готувались і видавались для українських шкіл, основним був матеріал із творчості класиків української літератури І.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка, Т.Шевченка, І.Нечуя-Левицького та ін. Разом із тим укладачі програм, підручників і допоміжної навчальної літератури враховували