В іншому керівному документі Кубанського окружного відділу народної освіти наголошувалося на необхідності збирання фольклору учнями середніх класів, а для вивчення на уроках літератури пропонувалися твори, "що утворені на тлі Кубанщини і є відображенням Кубанського соціального оточення, Кубанської природи тощо" [65, 35]. Серед рекомендованих для вивчення кубанських письменників зустрічаються назви творів Я.Кухаренка, В.Мови (Лиманського), В.Потапенка та інших авторів-кубанців [там само, 66].

Цей же документ народної освіти наголошував на необхідності збирання фольклору учнями середніх класів, а також для вивчення пропонувалися ті здобутки місцевих письменників, "що утворені на тлі Кубанщини і є відтворенням Кубанського соціального оточення, Кубанської природи тощо" [там само, 35].

Серед рекомендованих до вивчення кубанських письменників у зв'язку з тлумаченням поняттям "кубанська мова" - діалекту мови української - ми зустрічається прізвище кубанського письменника, отамана Кубанського Чорноморського війська Я.Кухаренка. А щоб учні могли переконатися в закономірностях розвитку кубанського діалекту, вчителям рекомендувалося "простежити за мовою кубанських письменників Кухаренка, Мови (Лиманського), Потапенка і наших сучасників" [там само, 66]. Для читання пропонувалася п'єса славного отамана "Чорноморський побит на Кубані...".

З наближенням 30-х рр. політичний клімат у Радянському Союзі починає мінятись у гірший бік: прибічники Й.Сталіна добивають рештки "опозиції" в партії, і влада виходить на відвертий шлях терору по відношенню до "класових ворогів" та їхніх прихильників у різних галузях суспільного життя. Літературознавство і методика літератури, підготовлені попередньою епохою класової ненависті, орієнтуються у дослідженнях (вивченні) художнього твору на вузькокласові інтереси партії, на ідеологію пролетаріату як єдиного спадкоємця літературної і культурної спадщини минулого. Тому розглядається в одному з підручників із літератури початку 30-х рр. Я.Кухаренко не стільки як письменник, що відображав у своїх героях настрої і прагнення кубанського козацтва, створивши реалістичні характери народних героїв, а перш за все як отаман, висунутий на цю посаду "козацько-глитайською верхівкою кубансько-чорноморського війська" [66, 14], і в своїй поемі "Харко - запорозький кошовий"[67], на думку авторів підручника, "він досить яскраво виявив націоналістичні думки корінної чорноморської старшини..." [68, 15].

Цей підручник, виданий на Північному Кавказі, певно, тільки за деякими параметрами своєї побудови був кроком уперед у розвитку навчальної книжки з літератури: йому властиві структуровані розділи і доданий до художніх текстів методичний апарат. Разом із тим досвід втілення в ньому найновіших досягнень методичної думки гасився вульгарними оцінками літературної творчості, вузькокласовим підходом до аналізу ідейно-художнього змісту художніх творів. Підручник був спрямований на загострення класової ненависті, формував однобічність у розумінні соціальних і культурних явищ часу. Творчість письменників тенденційно і викривлено зводилася до з'ясування: хто з героїв за нас, а хто - проти. Наведений приклад не є окремим явищем у методиці укладання підручників для українських північно-кавказьких шкіл того часу. Аналогічна тенденція була характерна й для інших підручників з літератури [69].

Такий підхід до шкільного вивчення літератури став превалювати і в Україні, в усій уніфікованій радянській освіті.

Згодом українська школа припинила своє існування на Кубані, як і в усіх регіонах Радянського Союзу, за виключенням України, відтоді на Кубані було заборонено вивчення творчості українських письменників взагалі, і українських кубанських зокрема. Тільки через 50 років, у зв'язку з розвалом радянської імперії і демократичними змінами у республіках колишнього Радянського Союзу, постало питання про повернення в школу творчості українських письменників Кубані.

Під впливом демократичних процесів, які охопили Радянський Союз у кінці 80-х років ХХ ст. і які згодом розвалили величезну тоталітарну державу, почалося відродження української духовності на територіях компактного поселення українців у колишніх республіках СРСР. Із постанням у кінці ХХ ст. України як суверенної і незалежної держави підвищилася зацікавленість громадськості життям земляків у республіках колишнього Радянського Союзу. Загострилося прагнення допомогти землякам у їхньому духовному відродженні. До активного словника повернулося поняття східної діаспори або східного зарубіжжя, під яким розуміємо райони компактного поселення українців у Зеленому Клину (райони Далекого Сходу РФ), Сірому Клину (Казакстан), Поволжі (РФ), Малиновому Клину (Кубань, РФ), Північній Слобожанщині (Курська, Білгородська та Воронезька області РФ), а також на Берестейщині (Республіка Білорусь) та ін.

Однією з проблем, які хвилюють громадськість в Україні, є відродження у східній діаспорі української освіти й української школи. Звичайно, про підготовку і видання підручників літератури (з регіональним компонентом чи без нього) для невеличкої кількості українських суботніх чи недільних шкіл у цих місцях компактного поселення українців мову вести ще рано. Разом із тим відбувається повернення у шкільний навчальний процес імен українських письменників. Саме тут у східному українському зарубіжжі, як ні в якому іншому регіоні українських поселень, можна спостерігати певний прогрес щодо відновлення української освіти, є й цікаві методичні зрушення.

Першою спробою у східній діаспорі повернути школу обличчям до українських літературних традицій було включення у 1994 р. Кубанським крайовим управлінням освіти до регіональних програм із літератури (для уроків літератури рідного краю і позакласного читання)