Реферат на тему:
Підручники з літератури 20-40-х рр. XX ст. і в часи німецької окупації
Зміст підручників, як і всієї методики літератури, мали за радянських часів суперечливий характер. З одного боку, методична наука прагнула "йти в ногу" із новітніми досягненнями європейської і світової педагогічної думки. У 20-і рр., наприклад, впроваджувалися далтон-план, метод проектів, бригадний метод навчання, комплексна система та ін.; а в 2-ій пол. ХХ ст. в освітянських колах широко говорилося про всесоюзний передовий досвід В.Шаталова, С.Лисенкової, Ш.Амонашвілі, В.Дегтярьова, В.І.Цимба-люка та багатьох інших. З другого боку, тоталітарний режим сковував творчу думку, уніфікував її ідеологічними приписами марксизму-ленінізму, перешкоджаючи проявам будь-якого вільнодумства, нестандартних підходів до педагогічної науки і шкільної практики.
Процес становлення підручника з літератури в радянську епоху мав свої негативи і позитиви. Думається, шляхом певного критичного переосмислення у новітню епоху розвитку педагогічної думки поч. ХХ ст. ці позитиви матимуть місце в розробці нової навчальної книжки.
Під потужним впливом досягнень української освіти за доби Центральної Ради процес становлення українського підручникотворення, зокрема навчальних книжок із літератури, активно тривав в перше десятиліття радянської влади і в Україні, і за її межами, у східній українській діаспорі [1].
В епоху УНР і в перші роки українізації в радянській Україні демократизм суспільного життя викликав пошук засобів активізації пізнавальної діяльності школярів, нових форм і методів навчання, узгодження змісту підручника з історико-теоретичним знаннями. При конструюванні навчальної книжки з літератури враховувалась учнівська особистість та її діяльність у процесі навчання. Формувалася нова якість книжки: відтепер підручник із літератури подавав для учнів не лише адаптовані знання, але й робилися спроби вказати школярам шлях їхнього засвоєння.
Відомий український літературознавець і методист О.Дорошкевич у першій в історії української методики літератури теоретичній праці "Українська література в школі" (1921 р.) критично висловлювався про підручники з літератури в Російській імперії, про прагнення його укладачів в с е пояснити і розтовкмачити учням. Він писав: "За старих часів російські підручники давали зміст твору, іноді досить докладний, давали вичерпуючі характеристики дійових осіб і силу інших відомостей, отже учні могли й не читати самих творів, а тільки повинні були добре засвоїти відомості підручника, щоб в загальних рисах відповідати в класі, на ревізіях або на іспитах. І художня література не впливала таким чином на емоційно-образне мислення учнів, не перетворювала їхнього світогляду, не збільшувала їхнього досвіду в пізнанні світу. Вона була чимось випадковим, якимось зовнішнім епізодом, що без жадних наслідків зникав у свідомості учнів" [2, 41].
Отже, вчений не вважав необхідним перетворювати підручник у довідник, замінник художнього твору. Крім того, він був прихильником знайомства учнів із навчальною книжкою вже після того, як художній твір опрацьовано на первинному рівні сприймання.
На основі переоцінки досягнень попередніх епох російської методики вчений вважав необхідним обмежити всеохоплюваність підручника, рекомендував перенести осмислення твору на живе спілкування між учителем і учнями та на самостійну роботу школярів над художнім словом.
"В основі всієї шкільної праці, - писав О.Дорошкевич, - повинен лежати художній твір, безпосереднє з ним знайомство, безпосередні з ним студії, самостійні з ним вправи. До знайомства з художнім твором учні не повинні знати ні підручника, ні критичної статті, тільки використовуючи свою апперцептивну здібність, вони повинні активно приймати художній твір" [там само, 41].
У зв'язку з висловлюваннями О.Дорошкевича щодо проблем форми і змісту підручників літератури варто пригадати думки з цього приводу ще в 2-ій пол. ХІХ ст. П.Куліша. Як відомо, письменник і педагог досить критично ставився до ознайомлення дітей із думками критиків про твір, який вивчається. По-перше, він справедливо вважав, що кожний погляд, якому б великому критику він би не належав, не є повним чи повністю об'єктивним. "...оцінка, - писав П.Куліш, - кожного твору здається мені часом такою чудною, як оті лікарські рекомендації на косметичних обгортках. Нехай хлопчата читають без посередника вибірку з письменника, а тоді вже можна їм оцінювати, як вони прочитають доволі та пам'ятатимуть те, що прочитали." І далі: "Визначити градацію високості твору не можна сим робом (тобто через ознайомлення із критичними думками літературознавців - В.О.)... Або недохвалите, або перехвалите, а учень носитиме в голові. Дивитиметься крізь ваші слова на печатну страницю (художній твір - В.О.) як крізь хварбоване скло" [3, 189-190].
Письменник і педагог закликає укладача підручника з літератури західноукраїнського педагога Барвінського: "Не становіться між його (учня - В.О.) і літературним твором: се річ ш к і д л и в а (розрядка моя - В.О.), хоч би коротенький вирок писателеві дав найвищий ареопаг" [там само].
Варто прислухатися до цих думок П.Куліша й О.Дрошкевича й сьогодні. Та, на жаль, і досі превалює думка про необхідність у підручнику якнайдетальніше пояснювати учням художній твір.
Методика ж літератури, що почала становлення у радянській Україні на хвилі розвитку освіти за доби Центральної Ради, шукала нових підходів до підручника літератури, який би не давав знання у статичному, готовому вигляді, а був би дороговказом до засвоєння учнями знань, збагачував і розвивав емоційну сферу дитини. У цей час українська школа переживала період пошуків, вона ще не була повністю скута жорстокими приписами радянської ідеології.
Новий підручник із літератури для спеціальних і вищих навчальних закладів був створений О.Дорошкевичем, людиною що безпосередньо стояла біля джерел національної школи в епоху УНР, знала її потреби
