У цьому підручнику після невеликих за обсягом розділів включено методичний апарат - завдання різноманітного типу на зразок таких: "Доведіть на прикладах із історії української літератури, що зо зміною економічних відносин міняється й характер літературної творчості" [5,9], або: "Які вам відомі твори християнської лірики? Який їх загальний характер? Які вам відомі епічні твори? Чим вони різнилися між собою? Хто був їх творцями?" [там само, 16] та ін.

У передньому слові до підручника з історії літератури О.Дорошкевич висловив ряд актуальних і на сьогодні поглядів на основні параметри нової навчальної книжки: "Підручник за наших часів може бути лише к о н с п е к т о м, де б фіксувалися самостійно пророблені висновки або подавалися б окремі, поза художнім твором сущі, факти. Тому я бажав (не знаю, чи вдалося це мені скрізь) додержати цього конспективного, ляпідарного стилю, уникаючи непотрібних, згори наданих деталів, боючися порушити прерогативу самоцільного художнього твору" [там само, 5].

Призначалася ця навчальна книжка, за задумом автора, для робітничих факультетів, педагогічних курсів, технікумів, для всіх тих навчальних закладів, де "українська література студіюється в більш-менш систематичному курсі" [там само, 6].

Уперше в історії української методики літератури для середньої спеціальної і вищої школи у підручнику було застосовано розгалужений методичний апарат із урахуванням особливостей літературного процесу і змісту виучуваних творів. Демократизація суспільства та ідеї гуманізму ще інтенсивно впливали на зміст навчальної книжки з літератури, роблячи її придатною для різних категорій і рівнів здібностей учнів і студентів.

Якщо форма книжки була розроблена автором досить по-сучасному і значною мірою свідчила про поступ педагогіки, то змістова її частина, коментарі до тих чи інших історичних літературних фактів виявляли неоднозначну, інколи сповнену вульгаризаторськими тенденціями авторську позицію. Та це й зрозуміло: Україна на поч. 20-х рр. вступала вже в іншу епоху, яка з кожним кроком наближалася до тоталітаризму, радянського способу мислення в усіх формах суспільного життя.

Саме про це досить критично зауважив літературознавець Олекса Горбач у вступі до мюнхенського фотопередруку підручника Дорошкевича у 1991 р. О.Горбач детально зупиняється на мотивах авторської позиції, переконливо аналізує "соціологізм" О.Дорошкевича. Так, зокрема, вказується на витоки періодизації О.Дорошкевича, на те, що він перш за все до уваги "бере зміни економічних, а значить і соціальних відносин" [там само, 2].

Щодо змісту дидактичного апарату, власне питань і завдань, О.Горбач пише, що "соціологізму" ...найбільше натикано саме в ці запитання" [там само, 3]. Неприйнятний для сучасного стану літературознавства характер запитань Горбач відносить перш за все на рахунок політичної обстановки в Україні. Він пояснює: "...зробив так автор із уваги на вирішенневі для друку компетенції партфункціонерів" [там само, 3]. З цим не можна не погодитись.

Те, що О.Дорошкевич назвав свою навчальну книжку к о н с п е к т о м, є своєрідною ілюстрацією до його тези (див. його теоретичну працю "Українська література в школі") про необов'язковість вміщувати у підручниках в с і відповіді на в с і можливі питання.

Ця позиція автора-укладача стає актуальною і в наш час, бо деякі вчені та методисти і сьогодні вважають підручник із літератури довідником на всі випадки літературної освіти, надуживають тим самим зростанням його обсягу.

На жаль, автор вступу до фотопередруку "Історії літератури..." О.Горбач сприйняв конспективний характер підручника О.Дорошкевича як недолік, як його неповноту, породжену переходовою добою, нестачею історико-теоретичних праць. Це далеко не так, бо у конспективності навчальної книжки з історії літератури виявилася перш за все виважена науково-методична позиція О.Дорошкевича, його критичне осмислення підручникових традицій попередніх епох.

Пряме втручання офіційної радянської ідеології в підручники та інші друковані видання стає з 20-х рр. нормою. Інститут цензорів набирає брутального поліцейського характеру аж до поч. 90-х рр. ХХ ст., ретельно відслідковуючи та попереджуючи відмінні від офіційних постулатів ідеї.

Освіта в радянській Україні, поставлена з 20-х рр. на державну основу, була, звичайно, гостро зацікавлена в наукових підходах до створення підручника з літератури як до носія радянської ідеології. Поняття науковості з цього часу стає пріоритетним в освітніх документах і слугує панацеєю від усяких зазіхань на радянську ідеологію. Але під вивіскою науковості провідними критеріями істини були перш за все жорстокі ідеологічні настанови, вироблювані тоталітарною владою далеко за межами самої України, у кремлівських кабінетах.

Ось як почалося впровадження цих пріоритетів у вимогах до підручника. В оцінках новостворюваних навчальних книжок, які не відповідали вимогам влади, вказувалось: "В книзі не витримано ленінської лінії" [6, 73]; якщо ж посібник повністю відповідав ідеологічним настановам, то писалося: "Не замінима книжка - рецензії не потребує" [там само, 88].

Щодо загальних вимог до навчальних книжок у цитованому документі вказувалося:

"Підручник повинен відповідати марксистській ідеології. Наука не повинна з'являтися в ньому наче якась самодовліюча вартість, як "наука для науки" [там само, 7].

Разом із тим деякі з рекомендацій є прийнятними, видається, і для сьогодення. В названому документі підкреслюється, що книжка повинна бути невеликого об'єму, з гарною українською мовою, прийнятної зовнішності, з покажчиком літератури, з індексом вживаних термінів і власних імен тощо.

Як позитивний факт у вимогах відзначимо рекомендації щодо краєзнавчих елементів у підручниках: "Дуже бажано, - говориться у документі Народного комісаріату освіти УСРР та Державного науково-методологічного комітету, - якби ця робоча книга (мова іде про читанку - В.О.) мала би краєзнавчий ухил..." [там само, 7]. В документі рекомендується використання місцевих книжок, "що давали б