для літературної зокрема, було характерним засвоєння готових істин, в яких не можна було сумніватись. Періодизація літератури радянським літературознавством услід за визначеними Леніним етапами визвольного руху в Росії була дороговказом укладачам підручників. Так, зокрема, у "Робітній хрестоматії" для державних курсів із української мови, виданій в Харкові 1929 р. [12], етапи розвитку літератури мають такий звульгаризований вигляд: до так званої "Доби торгівельного капіталізму до половини ХІХ ст. (Література перед буржуазна)" віднесено творчість І.Котляревського, П.Гулака-Артемовського, Є.Гребінки, Г.Квітки-Основ'яненка, Т.Шевченка.
Визначення наступного періоду трактується в цьому ж дусі як "Доба промислового й фінансового капіталізму до 1917 р. (Література буржуазна)". До цієї епохи віднесено творчість П.Куліша, Марка Вовчка, І.Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, І.Франка, Б.Грінченка, Лесі Українки, С.Чер-касенка та інших письменників. Останній, охоплюваний хрестоматією період розвитку літератури, укладачем охрещений "Добою пролетарської диктатури". Він включав у себе найрізноманітніших авторів 17-20-х рр., зокрема І.Кулика, М.Куліша, В.Підмогильного, І.Дніпровського, О.Досвітньо-го, М.Йонгансена, М.Любченка, М.Хвильового, Г.Косинку, В.Поліщука, а також П.Тичину, М.Рильського, В.Сосюру, Ю.Яновського, А.Головка, Петра Панча та ін.
Щодо ролі і місця в навчальному процесі класичної української літератури, то офіційна точка зору вимагала ще з поч. 20-х рр. гостро класового ставлення до неї: "Їх (твори класичної літератури - В.О.) ...треба використовувати, але лише тоді, коли у підлітка на основі засвоєння зразків сучасної літератури, а також і всього педагогічного процесу в школі утворився чіткий класовий погляд. Тільки за такої умови школяр спроможеться зрозуміти їхню класову позицію, а значить і сюжет і його трактування художником" [13, 23].
Орієнтація в навчанні на готові, вивірені за ідеологічними засадами тоталітарної держави знання, ставала правилом для всієї освітньої системи. Це правило існувало і для письменників: їхні герої втрачали життєвість, право вибору у складних ситуаціях; це були люди з наперед визначеними характеристиками позитивних і негативних рис.
Важливим, але ще повністю не осмисленим і майже не висвітленим в історії методики літератури є період 1941-1944 рр., пов'язаний із 2-ю світовою війною. Про цю добу надзвичайно мало і скупо написано українцями в метрополії і в діаспорі.
Загальна картина освіти в період німецької окупації, а також деякі відомості про підручникотвірний процес все ж збереглися в різних періодичних виданнях та у спогадах свідків.
Відзначимо, що під час 2-ї світової війни навчання у школах України не припинилося, незважаючи на те, що вся її територія опинилися під німцями. Інша справа, що воєнне лихоліття не давало можливості вчитись усім дітям, а пріоритетом для німецької влади стала початкова та деякі види середньої освіти. Вища школа за німецької окупації не існувала зовсім.
Якщо взяти дві протилежні точки української землі - Львівщину на заході і Донеччину на сході, побачимо таку спільну картину. На заході з початком вторгнення німців в Україну стан освіти мав такий вигляд: "Восени 1941, - писав відомий в Галичині та в діаспорі політичний діяч Кость Паньківський, - відкрито відповідно до національного населення школи українські і польські. Українських шкіл відкрили майже три тисячі. Треба було негайно 7 тисяч учителів…" [14, 119].
На всю Галичину діяло на той час 10 українських гімназій. Видавався журнал "Українська школа" (з вересня 1942 р.).
На сході України - на Донеччині - ситуація склалася приблизно така ж: з перших відносно мирних днів, коли фронт відкотився далеко на схід, активно почали відкриватися школи та спеціальні навчальні заклади. Наприклад, у Бахмутському районі "30 червня 1942 року кінець навчального року відзначили 5 бахмутських шкіл. До старших класів у цих закладах було переведено 877 учнів 1-3 класів, а з 4-х класів, які налічували 135 школярів, було випущено з атестатами 113 учнів. У грудні 1942 р. у Бахмуті діяло вже 6 шкіл (з них 3 семирічки), у яких налічувалося 2500 дітей" [15, 61]. Аналогічна ситуація складалася в містах Маріуполі, Краматорську, Горлівці та в інших населених пунктах Донеччини. Зокрема в Маріуполі в цей же час діяло 19 початкових і середніх шкіл.
В одній із маріупольських газет, що виходила під час окупації, друкувалася навіть концепція української національної школи: "Виховання молодого покоління повинне бути націоналістичним, - писалося в окупаційній газеті, - метою якого є виплекати гармонійний вольовий тип українця, здатного до активного творчого життя. В такій людині має гармонійно поєднатися воля, характер, розум. Основною рисою національного виховання є національність і змістом, і формою. Виховання повинно йти напрямом героїчної національної культури. Прагнення до героїзму (прометеївська самопожертва в ім'я нації) - ось провідний напрям нашого національного виховання. В школі в усьому повинен панувати національний дух, національна культура" [16].
Зауважимо, що німецька влада не мала відношення до цих концептуальних формулювань. Як виявив сучасний автор дослідження про даний період розвитку української освіти П.Мазур, продуцентами цих думок був колишній член уряду УНР М.Стасюк, що редагував одну з маріупольських газет, та провідники українського антифашистського підпілля, яке на Донеччині очолював Є.Стахів. Всі члени маріупольського підпілля, як і М.Стасюк, були згодом знищені німцями. Фашистській владі, як і радянській, не потрібні були свідомі патріоти України.
Патріотичні уявлення про українську школу не були винятковими в часи окупації. У "Краматорській газеті" того ж часу знаходимо аналогічні погляди на українську шкільну справу: "Не може бути жодних сумнівів в тім, - пишеться в одному з матеріалів офіційної міської газети краматорської районної управи за підписом якогось В.Кириченка, - що школа мусить бути суто українською, національною школою. Крім того, що все